Душевний текст про те, що кожен з нас в чомусь та кращий

Мене звуть Ольга Савельєва, і якось раз я прийшла в гості до подруги Тані та обімліла.

Все так ідеально і так красиво, що хочеться запитати, де купити квиток в цей музей. Все таке чисте, що хочеться дістати скальпель і негайно почати оперувати. Не квартира, а рай перфекціоніста.

Книги стоять в порядку зменшення розміру. Різнобарвні свічки на поличках поєднуються з малюнком на шторах. Цукерки в вазочці під колір шпалер.

Loading...

– Вибач, я не встигла прибрати, – сказала подруга і поправила декоративну подушку на модному дивані, що несиметрично лежала. «Знущається, чи що? – подумала я. – кокетує? »

– Нічого, як-небудь витримаю, – підіграла я.

Я сама жодного дня не жила в такому порядку і, мабуть, не буду. Мій будинок – це центр хаосу: всі кудись біжать, щось кидають, забувають чашки з недопитим чаєм, дві купки шкарпеток лякливо визирають з-під ліжка, по підлозі в красивому безладді розкидані ляльки – Катю, прибери !!! – і підручники сина – ти уроки зробив? – і хто-небудь, зніміть вже білизну з сушарки, ви ж бачите, мені ніколи, я прибираю за кішкою, яку знудило шерстю на диван.

Йдучи в гості, я впустила вішалку для верхнього одягу, на яку навішали цілу гору одягу, причому не обов’язково верхнього.
«Зі мною щось не так, – думала я, насолоджуючись чужим затишком. – Напевно, тільки надлюди живуть ось так, як на листівці … »
Я ніколи так не зможу.

На наступний день вранці я посварилася з дочкою. Їй 2 роки, а це вік протесту.
В саду планувалося урочисте фотографування, потрібно ошатно одягнутися. Моя капризуля відкидала одну сукню за іншою, вимагала улюблену «спідничку», яку я вчора кинула в прання, коли дочка заляпала її супом.
Я пояснювала, благала, переконувала. В результаті психанула, дістала з прання спідничку, на якій суп підсох і став непомітний, і негайно ощасливила дочку. Та весело і покірно одяглася і, щаслива, вирушила в сад.

Гарну сукню я взяла з собою в пакеті, на випадок, якщо передумає.
В саду в районі шафок зібралися батьки та діти. Дівчатка-принцеси, з бантами й шпильками, в шикарних бальних сукнях пхикали тому, що «мама взяла не ті туфельки» або «мені жарко».
Моя ганяла в брудній спідниці і реготала над іграшковим їжаком.
Мами обговорювали, чи варто прасувати трусики та маєчки. Більшість схилялися, що варто, тому що «тканина після прасування стає м’якша», і взагалі «я кожен день прасую».

Я тихо сповзала від сорому під лавку. Я ніколи в житті не прасувала жодних трусів, ні своїх, ні чужих, а головний критерій при виборі одягу – зручний і не мнеться.
Одна мама прямо в роздягальні відпарює доньці … бант.
«Зі мною щось не так, – думала я, дивлячись на ідеальні платтячка дівчаток. – Напевно, тільки надлюди живуть ось так, прасують кожен день … »
Я ніколи так не зможу.

Я поцілувала дочку в потилицю. Вона пахла копченостями. Суп був гороховий.
– Катю, давай сукню одягнемо? Красива ж! Га?
– Ні, не хочу! – затялася моя принцеса.
Я не стала наполягати. Я хочу, щоб на фотографії вона була в чудовому настрої, як зараз. А не красива, але заплакана. Через багато років я буду дивитися на цю фотографію і радіти її солодкій кокетливій усмішці та блискучим очам, а спідничку навіть не помічу і про суп забуду.

По дорозі на роботу я заїхала зробити макіяж до Юлі. Юлі, на хвилиночку, під 50, але виглядає вона на 25. Тому Юля, а не Юлія Михайлівна.
Коли я її бачу, я питаю:
– Ти в холодильнику спиш, Юлю? Або молодильні яблука жереш? Чи у тебе є портрет Доріана Грея, який за тебе старіє?
Тому що це неможливо – так виглядати у твоєму віці.
– Це ботокс, дитинко. Гімнастика для обличчя. Косметологія. Тобі, до речі, теж пора. Он мімічні вже розперезалися, – каже Юля і схиляється до мене близько-близько, накладає тональний крем на мої прищики.

«Зі мною щось не так, – думаю я, дивлячись на її ідеальну шкіру. – Напевно, тільки надлюди живуть ось так, завжди молоді та свіжі … »
Я ніколи так не зможу.

Потім, вже напомаджена, я побігла на роботу. Точніше, на зустріч з читачами. Нещодавно вийшла моя друга книга, і тепер я проводжу зустрічі з тими, хто мене читає, жартую зі сцени й завжди з великим захопленням роздаю автографи: «Вам правда сподобалося?»
Я роблю те, що мені подобається, а мені за це ще й дякують, ну, щастя ж!

Після заходу я прийшла в гардероб і присіла за стійку, перевзуваючись з туфель в чоботи. Вийшло, ніби я сховалася.
До стійки підійшли дві панянки. Вони натхненно базікали, і я не відразу зрозуміла, що мова про мене.
– Я коли на таких людей дивлюся, мені здається, що зі мною щось не так, – сказала одна.
– Ага, і я, – підтримує інша. – Я б вийшла і померла там, на цій сцені. А вона жартує, регоче, ніби не перед залом, а вдома. Дивлюся на неї й думаю: «Це якісь надлюди. Я ніколи так не зможу! »

Я виринула з-за стійки з криком «Зможете!», вдарилася коліном і налякала дівчат. Дивом не зламала стійку.
– Зможете! Зможете !! Зможете !!! – закричала я, потираючи забите коліно. – Але є одне «якщо».
– Яке? – посміхнулися дівчата.
– Якщо захочете !!!

Моя подруга Таня – дизайнер, і її будинок – це її візитка. Створення цієї візитки забирає весь її час, сили та талант, тому що її робота – це її покликання.
Залишається тільки час на фітнес, тому що до такого будинку треба бути відповідною. На інше часу не залишається, але Таня рада, що кожен день може повністю присвячувати улюбленій роботі, що її цінують клієнти, що у неї багато проектів.
Це її вибір, і він робить її щасливою.

А у тих мамів з роздягальні покликання – бути мамами. Жити інтересами та потребами своїх дітей.
Вони так швидко ростуть, ці діти, і скоро зовсім дорослі дочки й сини підуть на побачення, тому ці мами ловлять момент і кайфують від можливості гладити сукні та трусики своїм дітям, які, звичайно, цього не запам’ятають.
Зате мами запам’ятають. Запам’ятають цей солодкий період як найбільш зворушливий, коли у них було так багато можливостей бути поруч з дітьми, відчувати себе мамами, потрібними, хорошими, ідеальними. Найкращими.
Це їх вибір, і він робить їх щасливими.

Я пишу тексти. І це моє покликання. Я вибираю саме цю діяльність, тому що я егоїстка і хочу бути щасливою.
Тому що в цей момент я не просто щаслива, я вчу цих навичок своїх дітей. Передаю їм ці флюїди – внутрішнього тріумфу. Хоч і роблю це в домашньому безладі, в халаті та зі зморшками, розсипаними по обличчю.
Ми всі егоїсти. Ми робимо те, що робить нас щасливими, інтуїтивно вибираючи це з мільйона інших справ. І це чудово.

Це означає, що з усіма все так!
З усіма все нормально!
Просто хтось сьогодні в непрасованих трусиках.

А, ви, згодні з думкою автора?

Залиште свій коментар

коментарів

Loading...