У 22 роки я дізналася, що у мого хлопця шизофренія, і це змінило моє життя

Ми познайомилися на грі в «Мафію», наступного дня пішли на побачення. Він був веселим, розумним хлопцем. 

Закінчив кращу в місті математичну школу. Правда, ніяк не міг закінчити університет і у 24 роки навчався і підробляв репетитором з математики. Це були прекрасні стосунки, сповнені любові, розуміння і романтики, більше схожі на казку. Ми проводили разом кожен день протягом 8 місяців. А потім я дізналася, що у нього шизофренія.

Мене звуть Поллі Холлі, і недавно я почала розповідати, як виплутатися зі складних стосунків з психічно хворою людиною. Сьогодні я готова розповісти свою історію читачам “Отож”.

Loading...

Перший дзвіночок пролунав, коли моя мама запропонувала мені злітати на море і провести час із сім’єю. Я дуже хотіла відпочити після здачі диплома. Він благав не їхати, казав, що не уявляє, як проживе без мене 10 днів.

Але я все-таки полетіла на Кіпр. І він став дивно поводитися: писав мільйони незрозумілих повідомлень, намагався додзвонитися по 100 разів на день. Кожен день розповідав про нові бізнес-ідеї та про якихось партнерів, викладав дивні пости й надсилав фотки, як він гуляє у 4 ранку по парку.

Потім він зник майже на день. Мені сказали, що він втратив телефон і зараз у лікаря. Увечері він зателефонував з іншого номера, ледве розмовляв і реагував дуже загальмовано. Його мама сказала: «Люба, ми дали йому таблетку, він не може заснути кілька днів поспіль. Все буде добре, відпочивай і ні про що не турбуйся! »

Сам же він заявив, що вирішив урізноманітнити стосунки й погратися зі мною в кішки-мишки, тому викинув свій айфон на вулицю.

Викинув. Телефон. На вулицю.

На наступний день він знову не виходив на зв’язок, і я подзвонила його матері. Вона хоч і спробувала ухилитися від розмови, але все ж зізналася. Зізналася в тому, що її син хворий на шизофренію та у нього новий напад.

Я поспілкувалася зі знайомим психотерапевтом в скайпі й упереміш з риданнями спробувала пояснити ситуацію. Не знаю як, але йому вдалося мене заспокоїти та запевнити, що все буде добре.

Мені стали писати наші спільні друзі, завалювати питаннями. З’ясувалося, що про його хворобу знають майже всі. Всі, крім мене.

Його найкращий друг сказав, що мій коханий купив перстень і збирався зробити мені пропозицію. Ця новина шокувала мене, вселила жах, я навіть на частку секунди зраділа, що він в лікарні та не буде зустрічати мене в аеропорту.

Через 4 дні я повернулася додому, де мене накрило ще сильніше. Я схудла на 5 кг, і мене постійно трясло. Трохи відлежавшись, я поїхала до його матері, і ми розмовляли більше ніж 3 годин.

Вона розповіла, що мій коханий колись був нормальним, здоровим малюком. Розумним і талановитим. Навчався краще за всіх, вигравав міжнародні олімпіади. Добрий, поступливий хлопець з купою друзів і хобі. Після школи без екзаменів вступив до Вищої школи економіки на бюджет і поїхав до великого міста.

За словами його матері, там він познайомився з однією людиною, засновником школи певного руху. І з того знайомства все пішло-поїхало, як то кажуть.

Він почав прогулювати навчання і влаштувався викладачем йоги. Писав дивні пости і не спав цілодобово. Він кинув навчання і повернувся в рідне місто.

Зіткнувся з нерозумінням батьків і друзів, став сходити з розуму ще сильніше. Зрештою до батьків дійшло, що справи зовсім погані. Хлопця відвезли в психіатричну лікарню. Відтоді щороку у нього новий напад влітку.

Примітно, що в перші 2 тижні побачень я попросила його чесно сказати, чи є проблеми зі здоров’ям. Він розповів, що перехворів у дитинстві на астму. Про прогресуючу шизофренію промовчав.

Не знаю, де тоді був мій розум, але я міркувала так:

  • Напад всього 1 раз в рік.
  • Він нікого не вбиває, не ріже і не насилує (просто б’ється на вулиці та виливає агресію на перехожих, подумаєш).
  • Він же мій такий рідненький і гарненький.

Висновок: залишуся з ним у стосунках і знайду спосіб його вилікувати!

Я читала форуми, де жінки писали про ті ж проблеми, як вони справляються і все у них добре. Це давало мені надію, що все буде добре.

Я просто не могла до кінця повірити в цей діагноз, мені здавалося, що це чийсь дурний жарт. «Але це ж були просто ідеальні стосунки, це була казка!» – бідкалася я психотерапевту. «На те вона і казка, моя мила, щоб бути неправдою», – відповів лікар і виписав мені антидепресанти.

У цей момент ми з моїм на той момент все ще хлопцем спілкувалися мало. Пару раз в тиждень до нього в лікарню приїжджала мати й у нас була можливість поговорити телефоном. Він кожен раз плакав і говорив, як сильно любить мене.

Після виписки я його не впізнала. Змарнілий, з погаслим поглядом, він постійно плакав і говорив, що не хоче жити. Його мати переконувала, що це явище тимчасове і скоро все стане, як раніше. Вона купила однокімнатну квартиру в центрі міста спеціально для нас і обставила її меблями.

Через пару тижнів дійсно стало краще: він почав ходити в університет, зустрічатися з друзями. Одного разу він запропонував вибратися в ресторан. Там він став на одне коліно і дістав коробочку з перснем. Дивлячись в його нещасні та закохані очі, я злякалася, що через відмову може початися новий напад, і погодилася стати його дружиною. У 22 роки стати дружиною чоловіка, хворого на шизофренію, – чому б і ні?

Всі знайомі нас вітали, на пальці був перстень, а на душі було гидко і погано.

Я була в ролі нареченої близько 3 днів, коли стався новий напад. Він перестав спати й різко підвищив активність в соцмережах. Його знову почали мучити нав’язливі ідеї.

Я смикала перстень, що мені подарували, нарешті чітко усвідомлюючи, що мій майбутній чоловік хворий і це нічим не виправити.

Під час цього нового нападу він починав вважати себе крутим бізнесменом і кидався з кулаками на всіх, хто був у нього в немилості. Хамив перехожим і зачіпав районних гопників. У нього свербіли руки з кимось побитися і довести свою перевагу.

Цей повторний напад стався через 2 тижні після лікування в клініці, і родичі вирішили не відправляти його в лікарню, а спробувати допомогти йому амбулаторно. Лікування подіяло, він заспокоївся і начебто став колишнім.

Але змінилося моє ставлення. Він більше не був чоловіком для мене. Він був хворою людиною, якій потрібен догляд і пильна увага.

Він знову почав підробляти, умовляв переїхати в нову квартиру і створити сім’ю. Зійшлися на тому, що поки будемо жити разом з четверга по неділю, мені було спокійніше, що він буде під наглядом матері хоча б половину тижня.

Я просила його про одне: лягати рано спати. Усе. Мені більше нічого не було потрібно, тільки його сон, через те, що це було основою здоров’я. Варто було не поспати 1 ніч – і починався напад. Але він йшов грати в «Мафію» вночі й ігнорував мої прохання.

У нас почалися перші сварки за рік стосунків. Він плакав через кожну дрібницю, і я перестала його поважати, мріючи, щоб все це закінчилося. Але зважитися було дуже важко. Моє життя перетворилося на холодну в’язку кашу.

Одна ситуація довела мене остаточно. Він пішов грати та відключив телефон. До першої години ночі я намагалася вийти з ним на зв’язок, а потім просто забила. У відповідь на це байдужість він сказав: «Ну, ось бачиш! Ти вже звикаєш і не скаженієш так сильно! »Я зрозуміла, що він намагається видресувати мене, і практично почала його ненавидіти.

Точно знала, що розлучуся з ним. Але його мати – вона була шалено щаслива, що я досі пов’язана з їхньою родиною, і всіляко намагалася мені догодити. Кликала в гості, дбала про нашу квартиру, дзвонила, щоб поговорити. У мене почало з’являтися відчуття провини.

На носі був Новий рік, відзначати який було вирішено з моєю родиною.

Вранці ми посварилися, з’їздили до його мами, випили пару пляшок вина і поїхали до моєї сім’ї. Він йшов похмуріший від хмари, хоча в гостях ми розвіялися і помирилися. Тут він заплакав і сказав, що не впевнений, що хоче бути зі мною.

Замість того, щоб поплескати в долоні, я попросила відкласти розмову до завтра і не псувати настрій мені та моїм рідним. Все свято він був замкнутий і мовчазний, пішов спати відразу після півночі, і я не стала його зупиняти.

Сиділа за столом, насилу їла олів’є і удавала, що все добре. Зіткнулася поглядом з мамою, побачила її сумні й повні співчуття очі. І мене прорвало. Ридала хвилин 30 від втоми, сорому та образи, що я вляпалася в якусь багнюку.

1 січня він вже передумав мене кидати. Ця новина мене не втішила, я знала, що більше так не можу. У нас була довга розмова упереміш зі сльозами, але ми прийняли рішення розлучитися.

Здавалося б, можна зітхнути з полегшенням і жити щасливим життям, але не так вийшло.

Через тиждень після розставання він подзвонив мені у 5 ранку в суботу. Сказав, що хоче повернути мій телефон, який я віддала йому після того, як він викинув свій. Я запитала, якого біса він не спить у 5 ранку і чи випив він таблетки від безсоння. «Ну, я не міг заснути й пив воду». Людина пила воду замість таблеток від нападу … Окей.

«Ти правда вважаєш, що я тебе відпущу? Ти моя наречена. Ти нікуди вже не дінешся »- від цих слів віяло холодом і чітким рішенням. Тут мені вже стало моторошно.

Він почав завалювати мене повідомленнями в соціальних мережах. Говорив, що зробить мені малюка, ми назвемо його Сашком і будемо жити щасливо. Почав телефонувати з інших номерів, просити чужих людей пересилати його повідомлення мені.

Одна знайома, якій я напередодні писала величезні повідомлення про те, як я його боюся і як він дістав мене, подзвонила і повідомила, що порадила йому зустріти мене з роботи з квітами! Мовляв, він хотів приїхати до мене додому, але вона вмовила його прийти на роботу. Зганьбити мене перед колегами і йти за мною в темряві дворами набагато краще ж, правда!

Мені було страшно повертатися з роботи, я постійно озиралася на всі боки. У нього залишився ключ від домофона, і я робила кілька глибоких вдихів кожен раз, перш ніж зайти в під’їзд.

Я не знала, чого очікувати від хворої людини. Дзвонила його матері та благала щось зробити. Її байдужі слова «Нічого він тобі не зробить, просто ігноруй» якось не особливо тішили, особливо, якщо згадати всі його бійки під час нападів.

СМС та дзвінки від незнайомих людей тривали. Я йшла пізно ввечері після сеансу з психологом, і мені прийшло повідомлення, від якого просто затряслися руки: «Кицю, не хвилюйся, він прийде до тебе завтра ввечері».

Після цього повідомлення мені стало дійсно страшно. Я відчувала себе звіром на полюванні. Мій батько загинув кілька років тому, у мене тільки мама і молодша сестра. Захистити нас було нікому. Я відчувала свою відповідальність і вину перед ними.

У нас немає закону щодо переслідування, тому поліція нічим не могла мені допомогти. «Дівчино, ось він прийде, почне фізичне насильство, тоді й телефонуйте», – відповіли на моє звернення в відділку. Скільки чекати правоохоронців при виклику, думаю, уявляєте самі.

На щастя, виявилося, що у моєї сестри є подруга, чий вітчим займає дуже високий пост в поліції. Він пообіцяв, що через хвилину після дзвінка особисто йому на порозі будинку буде наряд.

Я подзвонила його матері та попередила, що домовилася з поліцією, і її син може потрапити до тюрми, якщо не залишить мене в спокої.

На цьому все закінчилося. Він перестав діставати мене через інших людей і надсилати ці моторошні СМС, але я ще довго набиралася хоробрості, перш ніж вийти з дому. А ще я досі лякаюся хлопців, схожих на нього, і намагаюся не бувати в його районі без особливої ​​необхідності.

Я сподіваюся, що моя відверта розповідь зможе якось комусь допомогти, тому перерахую ознаки психічного захворювання, на які я повинна була звернути увагу, але не зробила цього вчасно:

  • суперечності в фактах біографії;
  • проблеми з роботою, не соціалізованість;
  • пильна увага з боку родичів;
  • парадоксальна несамостійність в побуті;
  • занадто сильна прихильність і нездорова любов.

Але це перші дзвіночки. А ось дзвінки, які говорять про початок нападу:

  • різко змінилася модель поведінки;
  • необґрунтована агресія;
  • відсутність сну і втоми кілька днів поспіль;
  • відкритість думок (не знаю, як назвати точніше); наприклад, мій колишній міг написати 7-10 маячних постів за ніч з різницею в кілька хвилин.

Я знаю, що своєю розповіддю можу викликати гнів у деяких читачів. На мене вже ображалися і звинувачували в тому, що люди з шизофренією такі ж, як і всі, а я дурна.

Але хочу сказати, що є можливість побудувати стосунки з хворою людиною тільки в одному випадку: коли партнер усвідомлює і приймає свою хворобу. Коли під час ремісії він добровільно п’є таблетки, дотримується приписів лікарів і намагається жити усвідомлено. Мій колишній вважав, що це лікарі ідіоти, а він здоровіший від всіх навколо. Думаю, якщо б він змирився і визнав, що хворий, то ми б знайшли вихід і підібрали препарати для тривалої ремісії.

А вам я бажаю ніколи не зіткнутися з цією проблемою, яка мало не загубила все моє життя.

Залиште свій коментар

коментарів

Loading...