Чому ставлення до дітей різко змінилося всього за кілька десятків років і до чого тут Пеппі Довгапанчоха

За останні 100 років людство прогресує з шаленою швидкістю. 

Зараз можна за якихось кілька годин опинитися на іншому кінці світу і за лічені секунди знайти практично будь-яку інформацію у своєму мобільному. Але, мабуть, найголовніше, чого навчилися люди за минулі роки, – це виховувати дітей.

Батьки нарешті усвідомили те, що не могли зрозуміти протягом тисячоліть: малюк – це не їхня власність і не маленький дорослий, якого можна експлуатувати нарівні з іншими членами сім’ї. Ми в “Отож” вирішили розібратися, як до людей прийшло це розуміння і що ж змусило їх по-іншому підійти до виховання нових поколінь.

Loading...

На початку ХХ століття в Європі й США переважав традиційний стиль виховання – воно будувалося на суворій дисципліні та повному підпорядкуванні молодших старшим. Це було обумовлено тим, що саме старші були хранителями досвіду та інформації про світ, якими ділилися з молодшими. У такій сім’ї діти були практично безправними, і насильство відносно них було звичайною справою. Наприклад, Волтера Діснея в дитинстві нещадно лупцював його батько Еліас, причому однією з причин такої жорстокості була любов хлопчика до малювання.

На щастя, в ХХ столітті світ став змінюватися з космічною швидкістю, з’явилися нові способи поширення інформації: кінематограф, телебачення і, врешті-решт, інтернет. Знання і досвід перестали бути перевагою старшого покоління, і авторитет дорослих став не таким вже безумовним. В ході цих процесів діти, які відчули на собі вплив фізичних покарань, вже не стали переносити стару модель стосунків з батьками на своїх дочок і синів – вони почали шукати нові шляхи виховання.

А деякі з них при цьому вносили просто гігантський внесок в історію дитинства – порівняно молодий напрямок в науці, предметом дослідження в якому є дитина. Наприклад, той же Дісней створив для малюків цілий світ, а письменниця Астрід Ліндгрен навіть змогла поміняти сімейне законодавство в консервативній на той момент Швеції. Але про це ми розповімо трохи пізніше.

При всій строгості та навіть жорстокості виховання на рубежі XIX-XX століть дітей все-таки перестають сприймати як маленьких дорослих, з’являється розуміння, що до них потрібен особливий підхід. Хоча б в плані лікування. Педіатрія стає окремою наукою, і з неї виділяються самостійні дисципліни: дитяча хірургія, дитяча неврологія, дитяча психіатрія, дитяча офтальмологія, неонатологія.

На думку американського історика і психолога Ллойда Демоса, в цей період формується соціалізуючий стиль виховання. Він знайомий більшості за кодовими фразами на кшталт «будеш погано вчитися – підеш працювати двірником» або «без вищої освіти в житті нікуди». Це турбота про дитину, але головними при такому підході залишаються суспільні цінності, а не почуття малюка.

І, можливо, це було б правильним, але в ХХ столітті ці цінності почали змінюватися дуже швидко. Наприклад, США за 50 років населення пройшло шлях від расової сегрегації до першого в історії країни темношкірого президента, а в Аргентині від дозволу жінкам голосувати до обрання першої жінки – керівника країни минуло менше ніж 30 років. Уявіть собі покоління дітей, які народилися в нацистській Німеччині, потім потрапили в НДР, а потім – в об’єднану ФРН. То чи є сенс придушити волю дитини в ім’я загальноприйнятих на даний момент норм?

Піонерська жива газета. Піонерський загін вірменського села в Ставропіллі, 1924 рік.

З середини ХХ століття, на думку Демоса, формується допоміжний стиль виховання. Він передбачає, що дитина краще за батьків знає свої потреби на кожній стадії розвитку. Мами та тати не встановлюють жорстку дисципліну, не сварять малюка і не карають його. Дітям прощають погане поводження, намагаючись зрозуміти його причини й усунути їх, виявляють інтереси та таланти й створюють умови для їх розвитку. Дитину вчать мислити самостійно і не схилятися перед авторитетами.

Одна з причин такого повороту у вихованні – Друга світова війна, яка занапастила мільйони людей і тому зробила людське життя особливо цінним. Саме в цей час починається розквіт таких областей медицини, як акушерство, гінекологія та неонатологія, доктор Вірджинія Апгар розробляє свою відому шкалу, яка згодом врятувала мільйони немовлят.

Водночас (в 1945 році) виходить перша книга шведської письменниці Астрід Ліндгрен «Пеппі Довгапанчоха», у якій проголошено, що найкраще виховання дітей – це відсутність виховання, а дітей треба любити не за те, що вони добре себе ведуть, а за те, що вони є. Ліндгрен відкрила своїм манірним земляк, що можна не мати хороших манер, але бути добрим, чуйним, кимось таким, хто ніколи не залишить в біді своїх друзів і допоможе нужденним. Письменниця створила нову дитячу літературу, яка вчить не дитину, а її батьків.

«Для маленьких дітей абсолютно необхідно, щоб життя йшло за заведеним порядком, а головне, щоб цей порядок завели вони самі!»

Астрід Ліндгрен “Пеппі Довгапанчоха”

Ліндгрен не визнавала насильство ні в якому його вигляді. Вона однаково ненавиділа фашизм, війни та фізичне покарання дітей. У 1978 році шведка отримала Премію миру німецьких книготорговців і виголосила промову, присвячену дітям. За її словами, щоб щось поміняти у світі, треба почати з дітей, адже саме вони будуть в майбутньому приймати рішення про війну і мир і суспільстві, в якому хочуть жити. Вважається, що саме після цього виступу у Швеції – першій країні в Європі – було заборонено фізичне покарання дітей. Через 4 роки за прикладом шведів вчинили в Фінляндії, потім – в Норвегії, Данії й в багатьох інших західних державах.

«Одного разу я зустріла жінку пастора, яка розповіла, що, коли вона була молода і народила першу дитину, вона не вірила в побої, хоча покарання дітей різками було тоді дуже поширеним.

Але один раз, коли синові було 4 чи 5 років, він скоїв щось таке, що дружина пастора вирішила, незважаючи на свої принципи, всипати синові різок – вперше в житті. Вона сказала синові, щоб він пішов у двір і сам знайшов для себе лозину. Хлопчика довго не було, а коли він повернувся, обличчя його було мокрим від сліз. Він сказав: “Мамо, я не знайшов лозини, але знайшов камінь, яким ти можеш в мене кинути”.

У цей момент мати раптово зрозуміла, як виглядала ситуація з точки зору дитини: якщо моя мама хоче зробити мені боляче, то немає ніякої різниці, як вона це зробить, вона може з таким же успіхом зробити це каменем. Мама посадила сина до себе на коліна, і вони разом поплакали. Вона поклала камінь на кухонну полицю як нагадування, що насильство – це не вихід ».

Астрід Ліндгрен

Першим поколінням, до якого на законодавчому рівні заборонили застосовувати тілесні покарання, стало покоління Х, народжене в 1965-1981 роки. Саме ці люди створили інтернет і проголосили ідеї глобалізації та мультикультуралізму. Вони відрізняються тим, що приділяють своїм дітям більше уваги, ніж їхні батьки. Згідно з результатами дослідження, яке проводив дитячий канал Nickelodeon, 2/3 батьків з покоління X стверджують, що у них най близькі стосунки з дітьми, ніж були у них з власними батьками. 83% представників цієї генерації вважають дітей своїми кращими друзями.

Їхні діти – це покоління Z, народжене у 2000-х роках. Ці молоді люди та підлітки більш толерантні й набагато менш агресивні, ніж їх попередники. В школах у них вже рідше бувають випадки цькування, а якщо таке все ж трапляється, вони перестають боятися говорити про це вголос. Їх мало цікавить власна зовнішність – вони готові відмовитися від вечірніх суконь і костюмів для випускного заради того, щоб допомогти хворим дітям. Вони індивідуалісти, у них немає авторитетів, і дуже хочеться подивитися, якими виростуть їхні діти.

Як ви вважаєте, яким буде нове покоління? Чи зможе воно остаточно перемогти насильство?

Залиште свій коментар

коментарів

Loading...