Я ходжу до психотерапевта 7 років і можу чесно розповісти, що вас чекає в його кабінеті та чи варте це зусиль і грошей

Коли мені було 33, я вперше опинилася у психотерапевта.

Відтоді в моєму житті сталося багато подій, частина з яких кардинально змінила моє життя. Зараз мені 40, і я впевнена, що прийняла найправильніше рішення у своєму житті, коли вирушила до психолога.

Тема психотерапії досі багатьма сприймається неоднозначно. Спеціально для читачів “Отож” я розповім про свій досвід. Можливо, комусь це допоможе прийняти важливе рішення.

Loading...

Щоб піти до психолога, не потрібна трагедія

У моєму житті не було драм. Ми з чоловіком були «перспективною» парою: квартира, машина, кар’єра в обох розвивалася. Зовні все було добре. Але при всьому цьому я постійно відчувала незадоволеність собою, ніяк не могла зрозуміти, що ж мені потрібно від життя. Мої близькі завжди були зі мною, але почуття моторошної самотності регулярно душило мене.

Я часто плакала – зазвичай на самоті. Так не треба було нікому пояснювати те, що я і сама не могла зрозуміти. Часом на вулицях я заглядала у вікна чужих квартир, дивилася на незнайомих людей і думала, що у них якесь чарівне, цікаве, зрозуміле життя, якого у мене немає і не буде. Я жила ніби уві сні. І це було страшнувато.

Не знаю, чи була у мене депресія: я нікуди не зверталася і ніхто не діагностував її. Мені просто було погано. Напевно, зі мною відбувалося те, що зазвичай називають «з жиру біситься». Скажу по секрету: скаженіти з жиру вкрай важко.

Зрештою, все стало настільки нестерпним, що втрачати було вже нічого. Мене накривала сіра безнадійність, стосунки з чоловіком псувалися, я не могла народити дитину, не могла знайти заняття до душі, бажань і потреб не було. «Гірше бути не може», – подумалося мені. У такий момент я і прийшла до психолога – симпатичного чоловіка приблизно моїх років.

Під час терапії зі мною відбувалися дивні речі

У той період я рідко виходила від психолога веселою.

Розповідати сторонній людині про себе, свої почуття і думки було незвично і дуже важко. Довелося навчитися не прикрашати себе перед іншим і собою. Майже неможливо було визнати, що мене, таку добру і позитивну, хтось злить, хтось дратує, а комусь я заздрю. Що я не ідеальна.

Це було так важко, що через півроку я почала люто хворіти. Мене раптово підкошували гнійні ангіни з височенною температурою, в здоровому шлунку з’явилися болі, як від тупої пилки, я задихалася від нежиті через грибок, що бозна-звідки взявся, у мене боліла голова, горло, на грудях ніби лежала цегла. Плюс до всього іноді свербіла шкіра і я чухалася. Здається, для повного комплекту не вистачало тільки холери.

Хоч би на душі при цьому ставало краще, але ні, було тільки гірше. Я ридала під ковдрою на дивані у психотерапевта, потім виходила, сідала в машину і починала плакати заново. Салон «Сітроену» покрився сніжком з зім’ятих серветок. Я була схожа на величезний водяний міхур, який потрібно лише ткнути пальцем, щоб з нього хлинув цілий водоспад сліз. Це тривало місяцями.

Чому я продовжувала ці тортури майже 2 роки? Тому що навіть коли мені було так паршиво, я все ж відчувала себе живою. Відчувала, що більше не живу уві сні. Це була реальність, і вона була дорога мені навіть такою.

В кінці тунелю все ж є світло

Мені більше не буває так погано, як тоді. Буває важко, але я можу з цим впоратися.

Здавалося, що цьому не буде кінця і краю. Що я так і проведу залишок днів в тузі, сльозах і ангіні. Але одного разу кошмар закінчився.

Через 2 роки я підходила до пішохідного переходу і раптом несподівано усвідомила: так мені ж добре! Так само, як колись було погано, цілком, – так тепер було добре і легко. Це розуміння було таким приголомшливим, що я не знайшла нічого кращого, крім як знову заплакати. Тільки тепер це були сльози полегшення і радості. Я одужала.

Більше не хотілося заглядати в чужі вікна: у мене було своє життя, цікавіше від чийогось там. Виявляється, непомітно у мене з’явилися бажання, мрії, проекти та надії. Терапію можна було закінчувати – я розв’язала свої проблеми.

Але висновки деякі зробила.

1. Свого психотерапевта потрібно шукати

Мені пощастило, і я знайшла свого лікаря відразу. Те, що він чоловік, не бентежило: я ж ходжу до інших лікарів-чоловіків, так що може бути не так з психологом? Однак у всіх свої потреби, тому деякі пробують працювати з декількома психологами. Для хорошого результату ви повинні злитися, як два пазли, інакше користі не буде. Тому краще пошукати.

Є багато напрямків психології – психоаналіз, гештальтпсихологія, позитивна психотерапія, тілесно-орієнтована терапія та ін. Важливо знайти те, що підходить саме вам: нескінченний глибинний психоаналіз, який чудово працює зі мною, абсолютно не подобається моїм більш експресивним знайомим.

Мені здається, ті, хто говорить «пробував – не допомогло», просто не знайшли свого фахівця. Або трохи злякалися по дорозі до нього. Адже зважитися змінити своє життя – це дуже страшно. Іноді зручніше страждати.

2. Полюбити психолога – це нормально

Кажуть, клієнт завжди трохи закохується у свого психолога. В якійсь мірі це так. Важко не перейнятися ніжними почуттями до людини, яка тебе незмінно підтримує, ніколи не засуджує і допомагає вирішувати виключно твої проблеми, ні словом не згадуючи про свої. Так психолог же ідеальний!

До класичної закоханості в повному розумінні цього слова не дійшло, але певна симпатія виникла: це неминуче. Приходити до симпатичного психотерапевта було просто приємно. Правда, я відкривала йому свої не найкращі сторони – це було прикро.

У мене весь час було відчуття, що він знає про мене трохи більше, ніж я сама. Це змушувало мене дивитися на нього знизу вгору, як на божество. Або на мудрого батька.

Згодом ставлення змінилося. Зараз це дуже близька людина, яка допомогла мені подолати багато труднощів. Таке не забувається. Але взагалі-то ми просто працюємо – давно і плідно.

3. Полежати на дивані у психолога – це не про відпочинок

Моя мама думає, що я відпочиваю і розслабляюся, коли спілкуюся зі своїм психологом. Насправді ж в цей час я сильно напружуюся! Важко повірити, але це дійсно робота – справжня, важка.

Так, я не махаю лопатою в полі. Але розумова праця недарма часто оплачується вище, ніж фізична. І за свою роботу я отримую хорошу нагороду.

4. Розповідати що-небудь подрузі та психологу – це різне

Люди часто говорять: «Як можна чужій людині розкривати душу? Адже їй все одно. А ось мені ти дорога і я завжди намагаюся допомогти ». Так, та не так.

Своїх рідних і друзів ми зазвичай намагаємося не розчаровувати. Розповідаючи щось близькій людині, ми не відкриваємося повністю, щоб залишатися в її очах все такими ж білими й пухнастими. Це відбувається несвідомо, така природа людини. Неможливо відключити цю опцію в один момент.

Психолог же – чужа людина. Ви важливі йому зовсім не так, як вашій мамі. І це прекрасно: він вас не знає з пелюшок, у нього немає очікувань, він не оцінює, і вам немає потреби берегти свій імідж. Завдяки цьому і з’являється можливість відкритися повністю і побачити свої помилки і досягнення.

5. Чарівної таблетки не буде

Як і всі люди, від психолога я чекала діагнозу, диво-таблетки для заспокоєння душі та інструкції до щасливого життя.

Реальність же виявилася несподіваною: психолог не тільки не збирався розповідати, як мені потрібно вчинити в тих чи інших обставинах, але і закликав мене самій думати про все те, що зі мною відбувається. Так це працює: доводиться своїм розумом доходити до якихось речей – психолог лише м’яко направляє в потрібну сторону.

Виявилося, чарівна таблетка – це розповісти без прикрас самій собі про ситуацію, яка турбує, проаналізувати й навчитися дивитися на неї під різними кутами.

6. Близькі зазвичай ставляться до вашого психолога з підозрою

Ви та психолог – підозріла парочка. Незрозуміло, що і кого ви там обговорюєте. А раптом маму?

У терапії людина починає змінюватися, і це лякає. Іноді навіть сам пацієнт дивується внутрішнім змінам. Коли ви починаєте відчувати в собі сили та повставати проти того, що вам не підходить (а ви неодмінно починаєте), то ось тут і чується сакральне «він налаштував її проти нас», «вона стала якоюсь дивною», «у неї зовсім дах поїхав від цієї психології».

Але від змін, що відбуваються всередині, стає так легко і прекрасно, що цей сумний хор вже не важливий. Терапія цілюща для пацієнта і часто болюча для його близьких. Але ж переступаючи поріг кабінету психолога, ми вибираємо себе. Що, втім, і повинна робити психічно здорова людина.

Висновок: я хотіла, щоб мені просто не було погано. Але отримала набагато більше

На самому початку я написала, що піти до психолога було найправильнішим рішенням в моєму житті. Це дійсно так, і я шкодую тільки про одне: що не почала років на 10-15 раніше.

Мій психотерапевт не ставив мені діагнозів і не виписував антидепресантів. Я звичайний невротик з підвищеною тривожністю. Моє одужання відбувалося поступово. Просто непомітно для себе я навчилася усвідомлювати, що зі мною відбувається, чому, і як зробити по-іншому.

За роки терапії я впоралася зі своїми тривогами, навчилася говорити «ні», залишила позаду нецікаву роботу і не найпотрібніших людей. Я зрозуміла, чого хочу, і отримала навіть більше. Змогла повірити в себе і знайшла роботу, про яку 7 років тому не сміла навіть мріяти. Ми з чоловіком переїхали в іншу країну, у нас народилася дитина.

Ні, я не стала просвітленою і все розуміючою. Досі раз в тиждень я спілкуюся зі своїм психотерапевтом – незважаючи на те, що більше ніж 3 роки перебуваю в стабільному стані й спокійно можу обходитися без терапії. Але, виявляється, пізнавати себе – це найцікавіше, що може відбуватися з людиною.

І кожному, хто відчуває, що щось в його житті йде не так, я бажаю сміливості та сил змінити це. Тому що воно варте того.

Залиште свій коментар

коментарів

Loading...