«Аристократка». Розповідь Михайла Зощенко про невдале побачення, яка не втрачає своєї актуальності в XXI столітті

У 1926 році до знаменитого психіатра прийшов виснажений пацієнт зі скаргами на безпричинну тугу і депресію, через які він не може ні їсти, ні спати. 

Після огляду лікар порадив йому читати гумористичні оповідання: «Найкраще візьміть том Михайла Зощенка. Його розповіді, може бути, простуваті, але смішні! Цей Зощенко – великий веселун ». Пацієнт сумно зітхнув: «Я і є Зощенко».

Книги Михайла Зощенка і правда здатні підняти настрій і вилікувати від легкої нудьги. Ми в “Отож” вирішили згадати одне з найпопулярніших оповідань відомого письменника – «Аристократка».

Loading...

Григорій Іванович шумно зітхнув, витер підборіддя рукавом і почав розповідати:

– Я, братці мої, не люблю бабів, які в капелюшках. Якщо баба в капелюшку, якщо панчішки на ній розкішні, або мопсик у неї на руках, або зуб золотий, то така аристократка і не баба зовсім, а порожнє місце.

А свого часу я, звичайно, захоплювався однією аристократкою. Гуляв з нею і в театр водив. У театрі-то все і вийшло. У театрі вона і розгорнула свою ідеологію у всьому обсязі.

А зустрівся я з нею у дворі будинку. На зборах. Дивлюся, стоїть така собі фря. Панчішки на ній, зуб золочений.

– Звідки, – кажу, – ти, громадянко? З якого номера?

– Я, – каже, – з сьомого.

– Будь ласка, – кажу, – живіть.

І відразу якось вона мені страшенно сподобалася. Зачастив я до неї. У сьомий номер. Бувало, прийду, як особа офіційна. Мовляв, як у вас, громадянко, в сенсі псування водопроводу і вбиральні? Діє?

– Так, – відповідає, – діє.

І сама кутається в байкову хустку, і ні мур-мур більше. Тільки очима стриже. І зуб у роті блищить. Походив я до неї місяць – звикла. Стала детальніше відповідати. Мовляв, діє водопровід, спасибі вам, Григорію Івановичу.

Далі – більше, стали ми з нею по вулицях гуляти. Вийдемо на вулицю, а вона велить себе під руку взяти. Візьму її під руку і волочуся, як щука. І що сказати – не знаю, і перед народом совісно.

Ну, а раз вона мені й каже:

– Що ви, – каже, – мене все по вулицях водите? Аж голова закрутилася. Ви б, – каже, – як кавалер і при владі, зводили б мене, наприклад, в театр.

– Можна, – кажу.

І якраз на інший день дісталися мені квитки в оперу. Один квиток я отримав, а інший мені Васька-слюсар пожертвував.

На квитки я не подивився, а вони різні. Який мій – внизу сидіти, а який Васі – аж на самій гальорці.

Ось ми й пішли. Сіли в театр. Вона сіла на мій квиток, я – на Васі. Сиджу на верхотурі та ні хріна не бачу. А якщо нагнутися через бар’єр, то її бачу. Хоча погано. Посумував я, вниз зійшов. Дивлюся – антракт. А вона в антракті ходить.

– Здрастуйте, – кажу.

– Доброго дня.

– Цікаво, – кажу, – чи діє тут водопровід?

– Не знаю, – каже.

І сама в буфет. Я за нею. Ходить вона по буфету і на стійку дивиться. А на стійці блюдо. На блюді тістечка.

А я таким собі гусаком, таким собі буржуєм ходжу навколо і пропоную:

– Якщо, – кажу, – вам охота з’їсти одне тістечко, то не соромтеся. Я заплачу.

– Мерсі, – каже.

І раптом підходить розпусною ходою до страви та хап з кремом, і жере.

А грошей у мене – кіт наплакав. Найбільше, на три тістечка. Вона їсть, а я з занепокоєнням по кишенях шарю, дивлюся рукою, скільки у мене грошей. А грошей – як кіт наплакав.

З’їла вона з кремом, хап інше. Я аж крякнув. І мовчу. Взяла мене отака буржуазна сором’язливість. Мовляв, кавалер, а не при грошах.

Я ходжу навколо неї, як півень, а вона регоче і на компліменти напрошується.

Я кажу:

– Чи не час нам у театрі сісти? Дзвонили, може бути.

А вона каже:

– Ні.

І бере третє.

Я кажу:

– Натщесерце – чи не забагато? Може знудити.

А вона:

– Ні, – каже, – ми звикли.

І бере четверте.

Тут вдарила мені кров у голову.

– Клади, – кажу, – назад!

А вона злякалася. Відкрила рот, а у роті зуб блищить.

А мені ніби потрапила віжка під хвіст. Все одно, думаю, тепер з нею не гуляти.

– Клади, – кажу, – до чортової матері!

Поклала вона назад. А я кажу господареві:

– Скільки з нас за три тістечка?

А господар тримається індиферентно – дурня валяє.

– З вас, – каже, – за чотири штуки стільки-то.

– Як, – кажу, – за чотири ?! Коли четверте на блюді.

– Ні, – відповідає, – хоча воно і на блюді, але надкус на ньому зроблено і пальцем зім’яте.

– Як, – кажу, – надкус, даруйте! Це ваші смішні фантазії.

А господар тримається індиферентно – перед пикою руками крутить.

Ну, народ, звичайно, зібрався. Експерти.

Одні кажуть – надкус зроблений, інші – ні.

А я вивернув кишені – всяке, звичайно, барахло на підлогу випало, – народ регоче. А мені не смішно. Я гроші рахую.

Порахував гроші – в обріз за чотири штуки. Даремно, мати чесна, сперечався.

Заплатив. Звертаюся до жінки:

– Доїжте, – кажу, – громадянко. Заплачено.

А жінка не рухається. І конфузиться доїдати.

А тут якийсь дядько вплутався.

– Давай, – каже, – я доїм.

І доїв, сволота. За мої гроші.

Сіли ми в театрі. Додивилися оперу. І додому.

А біля будинку вона мені й каже своїм буржуазним тоном:

– Свинство з вашого боку. Які без грошей – не їздять з дамами.

А я кажу:

– Не в грошах, громадянко, щастя. Вибачте на слові.

Так ми з нею і розійшлися.

Не подобаються мені аристократки.

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

Loading...