Три магічні фрази, що можуть заспокоїти людину, котра помирає

Ми всі стикаємося з хворобливими моментами, коли сидимо поруч з людьми, що помирають. Що ми можемо сказати?

О 15:00 в понеділок смерть повідомила, що прийде за ним. Йому було лише вісім років; його ракові клітини більше не підлягали лікуванню, щодня вони зростали вдвічі. Кістковий мозок більше не виробляв червоних або білих кров’яних тілець, навіть тромбоцитів, продукував лише злоякісні. Рак, подібно до збивання вершкового масла, згущував кров цього маленького хлопчика. Як і при збиванні масла, ця робота була виснажливою. Зруйновані залишки його здорового тіла були розбиті хіміотерапією. Вражена була кожна тканина.

Він був дуже втомленим, це можна було побачити в його очах. Водночас в них жила любов, найперша і найголовніша – до життя. Любов до смаколиків виявлялася у смаку соковитої полуниці, любов до ігор проглядалася у правильно вибраному пазлі. Він так любив ніжний, м’який лавандовий аромат лікарняного освіжувача, тому й не випускав його з рук. Він любив життя у всіх його проявах, як лиш може любити 8-річний хлопчик, і все робив для того, щоб жити.

Loading...

Смерть було легко ідентифікувати – вона була поруч, посилала найпростіші сигнали. Відсутність апетиту. Напружене дихання. Холодні руки та ноги, що свідчили про порушення кровотоку. Набряклі щиколотки. Він майже не міг стояти, тіло просто не трималося на ногах. Однак саме температура вказала нам на те, що хвороба прогресує й не збирається відступати.

Стояння стало майже неможливим. Його тіло закривалося. Але це була його температура, яка сказала нам, що зсув хвороби прискорюється і збирається проковтнути нас цілком.

О 15:00 в понеділок його температура сягнула 107,2 градуса (за Фаренгейтом. За конвертацією у шкалу Цельсія це число приблизно складає 42 градуси).

Лікарі та медсестри зібралися біля його боксу. Їх лише прибувало. Наростало шепотіння, як і моє занепокоєння. Ми провели достатньо часу в лікарні, щоб зрозуміти, коли ситуація погіршується. Я не здивувалася, коли мене спокійно викликали з палати. Коли розсувні двері зачинилися за мною, я опинилася в епіцентрі шуму. За мною замкнувся галасливий хаос. Лікар онколог, у центрі групи, був серйозним і спокійним. Вона сказала тихим голосом: – ­”Ваш син вмирає. Ймовірно, він не переживе наступних двох годин, не переживе ночі”.

Мій найдорожчий син спить з улюбленими ковдрою і подушкою

Паралізована від шоку, я не могла дихати. Ми майже два роки лікувалися від раку, я знала про цю хворобу все. Так, ми повторно лікувалися після рецидиву лейкемії. Я дико боролася за те, щоб підтримати дитину на (нібито) спасительній імунотерапії: його власні імунні клітини були перепрограмовані таким чином, щоб атакувати та знищити ракові клітини. 12 днів тому ввели новий хіміо-антиген Т. До сьогодні ми чекали й сподівалися на диво, очікували, що ці магічні клітини почнуть свою дію. Стривайте – невже я почула, що наша чудо-терапія зазнала фіаско? Так! М’яч відібрали суперники, ми були оф-лайн, часу було обмаль.

Була одна людина, яка була більш шокована, ніж я.

Але одна людина була більше шокована, ніж я.

Стримуючи сльози, я глибоко зітхнула, глибоко вдихнула і повернулася до палати – посидіти зі своєю  дитиною, яка помирала.

Нечутно я видушила з себе слова: «Треба поговорити». Що ви скажете  людині, яка вмирає?

За кілька тижнів до цього, також в понеділок, я лежала у ліжку зі своїм сином. Це було ще до того, як його тіло почало мучитися від болю. Згорнувшись клубочком поруч з ним, я прошепотіла: «Я люблю тебе», як часто це робила.

Він сказав: «Я знаю».

Звісно, він знав. Він знав про все, що я робила для нього. Наші близькі знають, що ми їх любимо. Ми промовляємо ці слова, вони їх чують і бачать нашу любов. То що ще можна сказати? Які слова віддати їм ще, якщо їм залишаються лиш слова? Особливо, коли слова тягнуть донизу. І не діють.

Немає часу на слова, коли восьмирічний хлопчик помирає у вас на руках. Навіть якщо б і були (а, повірте, їх справді немає), для більшості людей в них не буде потреби, бо більшість навіть уявити собі схожу ситуацію не може.

Але більшість з нас зіткнеться з іншими болісними моментами, коли ми сидітимемо поруч із людиною, яка вмирає. Ми всі смертні на 100%. І прийде час, коли обабіч нас вмиратиме рідна людина. Одна чи декілька. Всім нам варто навчитися, що казати в той час, коли слова будуть зайві, в той момент, коли слів “Я люблю тебе” буде замало. Як ми будемо поводитися? Як заспокоїмо ближніх, які знаходяться на порозі смерті?

Я легко зітхнула і сказала: «Мені дуже прикро це казати, але ти помреш.»

«Чого чекати? Я не хочу помирати!»

Він був приголомшеним, розлюченим. Його великі, світло-блакитні очі поблякли. Може через лису, вибриту голову та відсутність вій очі найкраще проглядалися на його обличчі. Проявився страх, змішаний з любов’ю і втомою. Мій розум почав жахливу гонитву за словами, які могли підтримати й заспокоїти дитину.

Там немає чарівних слів, які можуть зловити та нести й тримати людину, що переходить в кінцеву зону. Слова не можуть утримати когось близького від смерті. Мені так шкода. Я знаю. Але ми всі помремо, хочемо ми цього чи ні. Я збираюся померти. Тато помре. Ми всі помремо і не зможемо це змінити. Мені дуже, дуже шкода.

«Коли я помру?» – запитав він. Він був, як завжди, цікавий і розважливий.
«Не знаю, але скоро»

Гнів і невір’я знову розквітли. Не дивно було, що дитина від почутого здивувалася більше за мене. Він був дитиною; він повірив у наші слова про диво, що він одужує. Повірив, наче у розповідь про Зубну Фею, котра замість вирваного зубчика залишає під подушкою подарунки. Ми переконали його, що він одужає, а він зробив все від себе залежне – важкі, болісні, нудотні зусилля. І зараз ми з моїм дорогим, солодким, дурненьким мавпеням витріщалися одне на одного, а між нами на 100% панувала смерть.

Повідомлення про його смерть було найважчим, що мені приходилося робити. Однак я повинна була зберігати спокій та сказати ще дещо. Мені довелося підібрати неможливі слова – слова, які б перекрили розрив між життям та смертю і зробили його не таким важким. Три речення стали наріжними каменями нашого подальшого існування. Я їх зараз називаю «трьома чарівними фразами, які потішать  людину, яка вмирає». У той час вони були рятівним зв’язком для нас обох і для всієї нашої сім’ї.

Ось що я сказала своїй засмученій  дитині, яка вмирає, якомога лагідніше і спокійніше: «Ти не будеш самотнім. Тобі не буде боляче. З нами все буде добре». Він потребував кожної з цих фраз більше, ніж« я люблю тебе».

1. «Ти не будеш самотнім».

Дуже важливо промовити ці слова «ти не будеш самотнім», адже людина – це істота соціальна. Наймолодший з чотирьох дітей, наш син звик до шуму і галасу, від народження він був товариським та вимагав до себе уваги. Тому дитина завжди прокрадалася до мене в ліжко, терпляче чекала, поки я прочитаю йому казку. Особливо він жадав чийогось товариства, коли боявся чогось, як-от у перший день в садочку.

Перший день тривав лише годину. Діти друкували свої імена на бейджиках, слухали оповідання на килимі й виготовляли поробку. Він постійно сидів у мене на колінах, тримався за ноги, не звертав уваги на дітей. Дитячий садочок мав подарувати йому друзів, стати для нього чимось неймовірним, але син про це ще не здогадувався. Поки це приміщення лякало його своєю новизною.

І знову в понеділок йому повідомили про смерть. Він наближався до найбільшого у своєму житті досвіду, ба й найбільш невідомого. Дитина повинна була почути, що самотньою вона не залишиться.

2. «Тобі не буде боляче».

За останні два роки моя дитина витримала величезний біль. Одним з перших ознак став біль від тиску всередині кісток, ріст від ракових клітин розпирав. Одного разу йому раптом стало дуже боляче ходити. Потім з’явився біль від лікування, постійно боліли місця від голок для крапельниць, біопсії спинного й кісткового мозку. Головні болі, нудота і загальне нездужання – присутність онкології у всій її красі. Не кажучи вже про соціальні та емоційні страждання. Речення “тобі не буде боляче” було таким важливим для дитини, яка вже не могла терпіти страждання від раку.

3. «З нами все буде добре».

Сказати «з нами все буде добре» було найважливішою і найважчою із трьох чарівних фраз. Мені не вдавалося в це повірити. Оманлива, знищувальна надія до слів: «Ваш син вмирає». Я так хотіла, щоб він прожив довге, гарне і безтурботне життя, на яке так заслуговував. Як мені знову повернути собі надію? Вимовляючи слова “з нами все буде добре” я збрехала – без нього таке буде неможливо. Але мені довелося це сказати.

Він дуже турбувався про інших людей. Коли я запитувала: «Який фільм ти хочеш переглянути?», він часто відповідав: «Той, що і ви». У третьому класі йому дали завдання обрати категорію людей, яким би він хотів допомогти. Він вибрав хворих на рак, і він сказав, що ця хвороба – найсерйозніша для нього. Мій син виголосив такі слова: “Я хочу, щоб всі люди були здорові, і тому, що і я його маю [рак], я хочу, щоб усі хворі (і я серед них) одужали”. Віч-на-віч з невиліковною хворобою, коли смерть дихала в спину, дитина думала про інших. Йому би було ще гірше, якби він дізнався, що ми будемо мучитися після його відходу. Він безмежно нас любив. І ми робили все що в наших силах, щоб сповна віддати йому цю любов.

Він не помер протягом двох наступних годин. Ми зателефонували до найближчих родичів та зв’язалися по Skype із далекими рідними та друзями. Наша дорога медсестра принесла гітару. Вигнутий, дерев’яний інструмент знаходився в чохлі. Коли ми заграли на ньому, музика розлетілася по палаті, мов метелики. Ми співали. Найкращі друзі принесли карти Уно. Ми налили вершкове пиво, як у Гаррі Поттері, у пластикові склянки, роздавали їх і кричали: «За Евана!». Лікар дозволив навіть принести собаку – останній весело махав хвостом і побавився в палаті.

Друзі роз’їхалися, їх змінила ніч. Ми з чоловіком сховалися поруч одне з одним, приглушили світло і прочитали «Гаррі Поттер і напівкровний принц». Я не спала. Дивом він не помер в ту ніч.

По той бік

З іншого боку. За цим був незабутній тиждень ігор та вечірок. Прилетіли чужоземна сім’я і друзі. Ми влаштували грандіозну циркову вечірку на даху саду в лікарні. Були акробати, фокусник і група з талановитих вчителів музики початкової школи. Його друзі були одягнені в халати Гоґвортсу і костюми супергероїв. Кожен їв шоколадний торт, співав, танцював і святкував своє життя, ніби не мало настати завтра.

Весь тиждень я повторював: «Ти не будеш самотній. Тобі не буде боляче. З нами все буде добре».

Там немає чарівних слів, які можуть зловити та нести й тримати людину, що переходить в кінцеву зону. Слова не можуть утримати когось коханого від смерті. Доза морфію лиш частково підсилює її силу та витривалість. Рівно через тиждень, тримаючи мене за руку, він помер. Я теж помер в той день. Немає слів, які замінять його мовчазну і дурну компанію.

Я відчуваю себе неймовірно самотньою. Це неймовірно боляче. Ось коли я повторюю три магічні фрази у зворотному порядку. З нами все буде добре. Тобі не буде боляче. Ти не будеш сам, і я відчуваю, як моя дорога дитина мене обіймає. Потім біль вщухає, стає легше. В цьому краса трьох магічних фраз: ті, що помирають, живуть доти, поки ми їх пам’ятаємо, і повторення фраз, які ми їм сказали, – це дуже прямий зв’язок. Наші улюблені щодня ловлять нас і допомагають нам рухатися. І у свою чергу, коли прийде наш час, я сподіваюся, що ми теж знайдемо розраду у декількох магічних фразах.

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

Loading...