Я на собі відчула післяпологову депресію і готова без прикрас розповісти про те, як молоді мами божеволіють

Про таке явище, як післяродова депресія, чув майже кожен.

Але багато хто вважає, що це вигаданий синдром і пов’язує нервовий стан новоспеченої мами з «примхою», «неробством» і «егоїзмом». А тим часом жінки, що недавно народили, часто потребують психологічної допомоги. Іноді симптоми можуть бути неочевидними та навіть близькі не здогадуються, що мама вже майже не в змозі управляти своєю поведінкою. За статистикою, з післяпологовою депресією стикається кожна 6-а молода мати. І я увійшла в їх число.

Для “Отож” я розповім свою історію, і ви зрозумієте, що без своєчасного вжиття заходів ця хвороба здатна зруйнувати сім’ю і життя жінки.

Loading...

Важкі пологи

Я дивлюся на свого сплячого 2-річного малюка і не можу повірити, що колись його народження мало не звело мене з розуму. Сьогодні я змушу себе згадати все те, що відбувалося зі мною в перші півроку його життя. Якщо бути чесною, то я являла собою справжню загрозу для свого життя і здоров’я малюка. Але про все по черзі.

Ми з чоловіком завжди вели активний спосіб життя: подорожували, зустрічалися з друзями, займалися спортом, ходили в кіно і ресторани на дозвіллі. Через рік після весілля ми цілком насолодилися товариством одне одного і вирішили завести дитину. Бажання було усвідомленим: 30 років як-не-як, «годинничок-то цокає».

Вагітність ми ретельно планували: спочатку здали всі аналізи, перейшли на здорове харчування, відмовилися від шкідливих звичок. І ось вони – заповітні дві смужки. Чоловік носив мене на руках, виконував всі мої забаганки, а мами в декреті примовляли: «Насолоджуйся вільним часом, потім буде дуже важко». Я кивала, але в душі сміялася, мовляв, це у вас так, а я буду найщасливішою жінкою і, головне, мамою.

У холодний лютневий день наше щастя народилося. Я завжди вважала, що у мене високий больовий поріг. Але пологи … нічого гіршого уявити було не можна. Вони пройшли дуже важко, я отримала розриви, після яких не могла сидіти 3 тижні. Майже місяць я пролежала в ліжку і навіть пересувалася зі сторонньою допомогою. Мені був потрібен догляд, такий же ретельний, як немовляті на моїх руках.

Треба віддати належне чоловікові й свекрусі – вони допомагали мені, як могли. Але в такій ситуації допомоги весь час здається мало. Все, що мене просили робити, – проводити час з новонародженим і, головне, якісно його годувати. А годувати грудьми мені було страшенно боляче: таких неприємних відчуттів, як прилив молока, я не відчувала ніколи.

Неспокійна дитина

До сина я не відчувала ніяких особливих почуттів, всі дії здійснювала на автоматі. Погодувати, помити, поміняти підгузок, покласти спати – все як у тумані. Малюк неспокійний, спав мало, я нічого не встигала і відчувала постійне безсилля. Я більше не належала собі, відчувала себе тільки матір’ю, але не собою.

Зрозумійте, від дитини я відмовлятися не збиралася ні в якому разі, просто все, що відбувалося, здавалося мені якоюсь каторгою. Не те щоб, я очікувала милого рожевощокого малюка, який тільки та робить, що посміхається на камеру в різних вбраннях. Ні, я знала, що материнство – це важко. Але не настільки!

У мене не було ні секунди вільного часу, малюк кричав практично постійно – кольки були такі жорстокі, що я всі дні проводила, втішаючи його. При кожному приступі сина я відчувала весь спектр почуттів: жалість, бажання зробити все, щоб у крихти пройшов біль, відчай і лють. Так, справжнісіньку лють, про яку знали тільки я і беззахисний малюк.

Новонароджений спав в ліжечку в нашій з чоловіком спальні, але, коли він починав плакати ночами, я йшла в вітальню і проводила там свої безсонні ночі. Я рідко просила про допомогу, хотіла впоратися сама. Але під ранок дивилася на сина своїми запаленими очима, його крик різав вухо, і я іноді починала його сильно трясти, щоб він замовк. А він заходився в ще більшому крику, на який збігалися і чоловік, і свекруха, коли та залишалася у нас.

Ніхто навіть уявити не міг, що це я роблю дитині боляче. Бабуся брала ніжно його на руки, співала пісеньки, качала, і той засинав. Я дивилася на мирно сплячу дитину і починала себе ненавидіти. Я стала боятися малюка, тому що він відкрив в моїй душі такі темні сторони, що мені ставало страшно.

Небажання змінювати свій спосіб життя

В Україні прийнято, що мати повинна проводити час з дитиною цілодобово та отримувати від цього справжню насолоду. Мої ж материнські почуття ніяк не прокидалися – було тільки бажання все зробити ідеально, але ідеально ніяк не виходило, і я знала, що це моя вина.

Вільний від материнства час я витрачала на роботу. Я не дозволяла собі спати вдень: у мене був свій інтернет-магазин. Наша сім’я не мала потреби в грошах, але я хотіла довести собі, що можу встигнути все. Бути копією ідеалу мами на фотографіях в інтернеті – доглянутої, стрункої, з задоволеними дітьми, що встигає заробити непогані гроші.

Весь день я крутилася як білка в колесі, а вночі – годування, заколисування, розради. У підсумку я загнала себе і вибилася з сил. Недосипання, нервовий стан, відсутність нормального харчування, криклива дитина, сльози, нескінченна тривожність, ізольованість від суспільства, претензії до чоловіка – все це сплелося в один великий клубок, в якому я заплуталася, і виходу вже не було.

Мені здавалося, що мені не допомагає ніхто і ні одна людина у світі не розуміє, як мені важко. Я впадала в істерику від найменшої спроби чоловіка провести час поза домом: я забороняла йому зустрічатися з друзями, ходити на тренування і навіть могла накричати за те, що він стоїть в корку і спізнюється додому. Причому мені дозволялося все: він був би тільки «за», якби я захотіла кудись піти, але я не хотіла нікуди виходити з дитиною.

Моєму чоловікові діставалося більше за всіх: мені було погано, і я хотіла зробити погано йому. Найпростіша розмова з чоловіком закінчувалася тим, що я плакала і не могла зупинитися, тому що він був не здатний зрозуміти мене. Він вважав, що він заробляє гроші, а я повинна займатися дитиною. На те, що я теж працюю, він не звертав уваги, вважаючи, раз я це роблю, то сил у мене вистачає на все. А я була на останньому подиху.

Проблеми з годуванням

Молока спочатку у мене було мало, потім стався застій і 3 дні я лежала з температурою під 40 градусів. Я сподівалася, що я помру. Цього не сталося. Зате молоко пропало повністю. Моя мрія збулася: я більше не годувала грудьми, але з пляшкою з сумішшю в руках я стала відчувати себе недоматір’ю.

Від переходу на штучне вигодовування у сина болів живіт ще сильніше. Родичі та подруги, які пройшли бойове хрещення материнством, ділилися порадами й давали рекомендації. Для мене все це звучало як «у тебе не виходить, ти погана мати», і це посилювало стрес і почуття провини. Єдине, що я хотіла, – щоб всі дали мені спокій.

Нерідкими стали випадки, коли на прогулянці малюк не спав, а без кінця плакав. Мої нерви починали здавати, і я могла в процесі заколисування так смикнути коляску, що малюк бився головою об бортик люльки та починав несамовито кричати. Я оберталася по сторонах перевірити, чи не побачив мій зрив хтось, і кидалася заспокоювати сина, плакати й просити вибачення.

Я відчувала себе найбільш лицемірною людиною на планеті. При знайомих людях я була турботливою мамою і при цьому виглядала дуже доглянуто – ніхто б ніколи не визначив на око, що у мене серйозний нервовий розлад. Навіть вдома залишатися стало небезпечно: ми жили на 7-му поверсі, і мене відвідували думки, що якщо стане зовсім нестерпно, то я звідти зістрибну. І нехай інші самі розбираються далі.

День ікс

В той день я розривалася між роботою і домашніми справами, а син ніби спеціально вимагав уваги. Я його гарненько струснула, щоб привести до тями, залишила на ліжку і вийшла за двері, чекаючи нападу крику, але малюк мовчав. Я повернулася і побачила його збоку – такого маленького, безпомічного, переляканого. Я зрозуміла, що своїми діями я ламаю психіку свого малюка. Адже я єдина людина, кому він може довіритися, а творю таке! Дивно, що я не зрозуміла це відразу, так?

Цей випадок протверезив мене назавжди. Я як слід проридала і більше ніколи не дозволяла собі бути грубою з дитиною. Я розглядала варіант звернутися до психолога і не бачу в цьому нічого ганебного, але для початку вирішила зізнатися чоловікові, що не справляюся не тільки з роллю дружини, але і з роллю мами.

Ми розділили обов’язки по дому і догляду за малюком між собою, попросили мою маму на час переїхати до нас, найняли віддалену помічницю в інтернет-магазин. Я стала спати вдень і повернулася на заняття йогою. Кілька годин, проведених без сина, повертають бажання займатися ним. Поступово все налагодилося: пройшли кольки, плачу ставало все менше. Дитина почала часто сміятися, і моє серце кожного разу тануло від ніжності. Все прожите здавалося страшним сном.

Два роки потому

Сумно, що молоді мами не готові попросити допомоги, адже всі чули від старшого покоління: «Ось ми ростили по троє відразу і ні про які депресії не чули». А тим часом багатьом жінкам знайоме відчуття «я погана мати» і «я взагалі не мати». Ви ніколи не зрозумієте по жінці з коляскою, що проходить повз, скільки разів в день вона плаче і як сильно втомилася від рутини.

Часто симптоми можуть бути замасковані настільки, що навіть близькі не здогадуються, що мама вже перейшла межу, за якою їй все важче справлятися зі своїм станом. Підтвердженням тому є флешмоб з хештегом #faceofdepression («обличчя депресії»). Молоді мами не побоялися розповісти про післяпологову депресію, хоча її неможливо було б запідозрити, дивлячись на їх усміхнені обличчя. Це ще раз підтверджує, що потрібно бути уважнішими до близьких.

Всім, хто зараз знаходиться в подібній ситуації, я можу сказати тільки одне: налаштуйтеся, що все, ви мама! Напади сліз, почуття безсилля, нудьги, відчуття дня (і ночі!) Бабака – це трапляється практично з кожною жінкою, що недавно народила. У всіх свої причини, але не потрібно рівнятися на когось або на ідеальні сімейні фотографії подружок в соцмережах. У моєму акаунті теж тільки соковиті кадри й щасливі обличчя, але скільки безсонних ночей, зривів, спалених нервів стоїть за ними – знаю тільки я.

Найголовніше в ситуації кризи – не залишатися на самоті. Відверто поговоріть з чоловіком, з яким, повірте, теж непросто, частіше телефонуйте подругам, вступіть в спільноту на тему в соцмережах, щоб відчувати підтримку і знати, що ви не одна така і що з цим станом можна впоратися. Але, якщо відчуваєте, що не стає краще, варто звернутися до психолога. За консультацією можна прийти в жіночу консультацію, де ви спостерігалися під час вагітності. Більшість поліклінік уже давно має такого лікаря в штаті та в божевільні там нікого записувати не будуть.

Зараз моєму синові 2 з половиною роки, і я кайфую від ролі матері. Я щаслива, що в його пам’яті не залишився той період, за який мені соромно, і що він говорить мені: «Мамо, я тебе люблю. Я так скучив! » За ці слова я готова віддати весь світ.

Залиште свій коментар

коментарів

Loading...