Я кілька років худла і лікувала біполярні розлади. А досить було піти від батьків

Привіт, мене звуть Ніка, мені 21 рік. 3 роки тому у мене відбувся наступний діалог з психотерапевтом:

– Я не знаю, як зупинити ці переїдання! І схуднути не можу. Вранці бігаю як марафонець, а ввечері йду до холодильника, і всі старання даремні.

– Ніякий марафон тобі не допоможе, поки ти не втечеш від першопричини – від своїх батьків.

Я написала історію своїх взаємин з токсичною сім’єю. Хочеться вірити, що вона допоможе батькам інакше поглянути на те, що відбувається вдома, а дітей вбереже від тих проблем і хвороб, які з’явилися у мене. Ну, або підкаже, як втекти, якщо виправити ситуацію вже неможливо.

Розлучення і дівоче прізвище

Все почалося до банального просто: 5 невдалих років маминого шлюбу, її крики та сльози в подушку. Ну, принаймні, так розповідала бабуся. 3-річна дитина навряд чи здатна оцінити масштаб особистої драми, що сталася.

Розлучення батьків, пара років маминих пошуків, і ось уже 5-річна я готуюся називати татом чужого дядька. Це було неважко, якщо врахувати, що батька я зовсім не пам’ятаю. Знаєте, як протікає цукерково-букетний період у стосунках? Закохані насолоджуються товариством одне одного, чоловік намагається всіляко побалувати улюблену, а всім керує любов і гармонія. А потім несподівано навалюється побут – те, що колись розчулювало в людині, раптом починає дико дратувати.

Ось якось так і розвивалися наші стосунки з вітчимом. Хіба що період тепла і ласки розтягнувся на цілих 6 років.

Ідеальна картинка

Токсичність батьків буває різного роду. Хтось скаржиться дітям на свої проблеми, деякі вважають за краще прилюдно їх принижувати. Мені “пощастило”: мій вітчим був людиною непростою. Він примудрявся поєднувати в собі масу різних примх.

Жити було б спокійніше, якби справа обмежилася лекціями щодо невимитого посуду. Я навіть готова була постояти в кутку за отриману двійку. Та якось не склалося. Я була ходячим трофеєм поза домом. “Золотою дитиною”, яку можна показати знайомим. “Наша Ніка взяла диплом на олімпіаді” або ж “Моя дівчинка виграла черговий вокальний конкурс”. Моє улюблене: “У нас в щоденнику немає жодної оцінки нижчої 9” (в моїй школі була прийнята 10-бальна система).

“Золота дитина” обласкана усіма батьковими знайомими, зловила всі захоплені погляди маминих колег і повертається у свою кімнату. Може здатися, що я просто перебільшую свої проблеми. Подумаєш, змушують вчитися – адже багатьох дітей примушують до навчання. Як то кажуть, все заради дитини і її майбутнього. У моїй ситуації все було трохи складніше: вітчим любив кулаками наставляти на шлях істинний. Я пам’ятаю, як робила уроки з вивихнутою рукою. Все тому, що трохи раніше цією рукою написала контрольну на 7. А що ж мама? Ну, їй було все одно …

До речі, сварок на публіці ніколи не було. Ми жили, як на гарній картинці: отака ідеальна сім’я, що немов зійшла з обкладинки меблевого каталогу або пачки американських пластівців. Ті самі неприродно усміхнені обличчя, покликані виражати гармонію і добробут.

«Ти жирна, схудни!»

Крім оцінок і того, про що піде мова зараз, було ще безліч нюансів. Наприклад, тотальний контроль, маніпуляції та нескінченні крики. Постійні порівняння з молодшою ​​рідною донькою. Але найважчими стали приниження.

Я ніколи не була товстою дитиною. Більш того, я і легкою пухкістю ніколи не відрізнялася. Все змінилося в 15 років, коли гормони в моєму організмі вирішили жити своїм життям. Цифра на терезах повільно поповзла вгору, і – хоп! – я вже 61 кг. Здавалося б, при зрості 172 см все некритично. Але тільки не тоді, коли починаєш чути на свою адресу: “Господи, а рознесло-то тебе як! Халат інший одягни, вужчий, цей для тебе занадто тісний”. Мені день за днем ​​говорили, що я ніколи не вийду заміж, тому що “свиноматки нікому не потрібні, зрозумій вже” (цитата вітчима, улюблена).

Раз у раз чуючи такі речі, я перестала любити себе і своє тіло. Будучи й так не впевненим в собі підлітком, я відважно зробила крок у світ дієт і РХП (розлад харчової поведінки). Навряд чи варто говорити, чим загрозлива булімія для нестійкої дитячої психіки. Я “чистилася”, їла, знову “чистилася”. І не розуміла, що так не можна.

Схуднути не вдалося. А скандали, сварки, низка дієт і “очищень” перетворилися на бомбу сповільненої дії. І одного разу та вибухнула.

Двогранне сприйняття

Під вибухлою бомбою я маю на увазі біполярний афективний розлад. Нічого незвичайного – всього лише психічне захворювання в 18 років. Коли ти змушена бігти за допомогою до психотерапевта і приймати нейролептики, щоб хоч якось контролювати свої емоції.

Мама щиро думала, що я приймаю наркотики. А як інакше пояснити безпричинну ейфорію, якою мене накривало, і такі ж безпричинні сльози в подушку, коли все, здавалося б, добре? Я сварилася з сім’єю, не маючи сил стримувати свої емоції. Сварки приводили до ще більшого нерозуміння. Нерозуміння тягло за собою емоції в кілька разів сильніші – таке ось замкнуте коло. Страшно згадувати, що я витворяла, будучи в маніакальному стані. І не менш страшно усвідомлювати, що у світі є діти, у яких теж розвинулися психічні відхилення через життя з токсичними батьками.

Через кулаки у світле майбутнє

Багато проблем з батьками дійсно можна вирішити. Можна ходити разом до психотерапевта, намагатися розмовляти вдома. Але не тоді, коли тебе намагаються зробити «розумнішою» і «успішнішою» в майбутньому, виховуючи кулаками.

Цей випадок я запам’ятаю надовго. Якось вітчим приїхав в школу, щоб забрати мене після уроків. Він не врахував, що в школу щодня ходять десятки дітей і, щоб знайтися, недостатньо просто зайти в клас – потрібно хоча б зателефонувати. Вердикт був винесений швидко: прогулює. Вдома після 15 хвилин розмови й спроби змусити мене зізнатися вітчим підлетів і схопив мене за горло.

З того моменту рішення було прийнято остаточно. Коли дружини ідуть від чоловіків-тиранів, їх вчинок вважається абсолютно правильним – принаймні, в адекватних людей. Але з дітьми ситуація інша: батьків не вибирають. Що маєш – з тим і живи. Більш того, деякі люди вважають, що мама і тато, якими б вони не були, – це святе і вони не мають бути засуджені. Але потрібно розуміти, що жити в родині, де над тобою знущаються, – це не норма.

Втеча і нове життя

Діалог з психотерапевтом про переїдання (вище) став відправною точкою. Тією самою, що привела до простої думки: неможливо позбутися зайвої ваги, булімії, все життя гасити емоції таблетками, якщо поруч причина твоїх страждань.

Було важко. Це й не дивно, якщо тобі 18, а йти нікуди. Мені пощастило мати друзів в іншому місті. Зібравши валізи під час відсутності батьків, я пішла, щоб більше ніколи не повертатися в старий будинок. Доводилося підробляти офіціанткою і в таборі вихідного дня. А вступити до вуза я не могла аж до 20: грошей банально не вистачало. Був варіант піти на денне навчання, але боялася не потягнути морально. Та й час витрачався на роботу.

Скільки варіантів не зважувала, піти від батьків було дійсно правильним рішенням, яке я коли-небудь приймала. Укупі з сеансами психотерапії ковток свіжого повітря дав правильний ефект: я навчилася приймати й любити себе. Зайва вага пішла, а таблетки доводиться пити вже не так часто. А найголовніше – я вільна!

Наші дні

Я прожила 3 ​​важких, але щасливих роки, пройшла через вогонь і воду, змінила 3 ​​роботи – офіціантки, копірайтера та івент-менеджера. Весь цей час я відкладала гроші, щоб в майбутньому переїхати в іншу країну і забути своє минуле, як страшний сон.

І ось через 3 роки я приїхала в рідне місто. Не для того, щоб миритися з сім’єю, ні. З ними мені не вистачає сил і сміливості заговорити до цього дня. Я повернулася лише для того, щоб зібрати документи перед від’їздом в країну своєї мрії.

Як епілог, порада кожному, хто страждає від токсичних батьків

Я вчилася приймати себе досить довго і продовжую вчитися цьому досі. Життя з токсичними батьками допомогло мені стати сильною, а ще – знайти себе і свій шлях. Тому прошу прочитати уважно ці слова: ви, і тільки ви здатні змінити ситуацію, що склалася. Якщо не допомагають розмови з родиною, не бійтеся йти в нікуди. Бувають випадки, коли піти – дійсно краще рішення.

Залиште свій коментар

коментарів