Чесний монолог про те, чому важливо слухати маму, але жити самостійно

«Слухай маму, вона поганого не порадить» – ця установка міцно засіла в наших головах з раннього дитинства. 

З одного боку, все вірно: у батьків більше життєвого досвіду і вони бажають своїм дітям найкращого. Однак якщо вдуматися, то правила, які були актуальні для наших батьків, для нас можуть виявитися застарілими, а то і зовсім шкідливими.

“Отож” публікує статтю психолога Анастасії Долганової, де докладно розбирається питання про те, чому кожній людині важливо вибудовувати свою особисту систему цінностей.

В якомусь сенсі кожна сім’я – це маленька манірна Англія зі своїми традиціями. Вони можуть стосуватися стосунків, дозвілля, ведення побуту. Випробувані поколіннями, такі правила спрощують життя. Якщо тільки ми не забуваємо дивитися на традиції крізь призму сучасності.

Моя мама завжди казала, що м’ясо потрібно солити в кінці приготування, вікна мити два рази на рік, а чоловіка не залишати наодинці з найкращою подругою. Вона навчила мене різати кружечки ковбаси на дві частини перед тим, як їх підсмажити, обов’язково їсти на обід супи, а головне – виконувати свої обіцянки.

Досі я, не найбільш слухняна дочка на світі, виконую ці заповіти, сприймаю їх частину себе. Я взагалі не допускаю відмови від усіх цих супів, вікон і обіцянок. Адже це те, що робить мене цільною, а наші стосунки з мамою – міцними. Це традиції. З їх допомогою мама передала мені те, що додало до її власного життя більше зручності й безпеки. І вона зробила це з любові до мене.

Її мама так само передавала їй традиції: прядіння вовни, турботи про чоловіка-алкоголіка і маніпулювання навколишніми за допомогою своїх хвороб. З огляду на те, що шерсть для в’язання мама купує, а з її соціальними навичками та з моїм татом все в порядку, цими традиціями вона не користується. Їй доводиться самостійно створювати навички поведінки, більш корисні в її реальній ситуації, ніж досвід предків.

Те ж саме доводиться робити й мені. Наприклад, я створюю традиції самостійної літературної діяльності або найму фахівців з ремонту. Цього моя батьківська сім’я не вміє. Та й не повинні батьки навчити мене всьому, що може колись стати в пригоді, тому що інакше моє життя було б точною копією їх життя, а це неможливо.

Ось це створення копій і є сенсом будь-якої традиції: дій так само, як діяли твої предки, і не помилишся. Позитивне у своїй суті, спрямоване на виживання навчання не завжди виправдане в реальності. Тому що реальність змінюється – і старі навички можуть виявитися непотрібними, марними, а то й відверто шкідливими.

Так що традиції бувають функціональними й дисфункціональними. Перші виконують свою пряму функцію: пристосування прийдешніх поколінь до життя, їх виживання найкращим чином. У сільських районах це можуть бути традиції, пов’язані з доглядом за домашньою худобою, роботою в полі та з’єднанням сім’ї в одну велику спільноту робочих рук. Це функціонально, адже чим більше в родині людей, тим більше роботи вони виконають, тим кращим буде їх життя, що залежить від результатів цієї праці.

У місті ці навички виявляються вже дисфункціональними: велика сім’я в маленькій квартирі буде не ефективним робочим підрядом, а перетвориться скоріше на купу людей, що не відчувають одне до одного великої симпатії. В реальності великого міста ефективна відособленість.

Так буває з будь-якою іншою традицією. Створена в певних умовах, спрямована на краще пристосування до навколишнього середовища, в іншій обстановці традиція перестає працювати.

Так, наприклад, сьогодні чітко простежуються дисфункціональні традиції, що залишилися з часів дефіциту. Продуктові запаси, які ніхто ніколи не з’їсть. Накопичування по типу «не викидати, а раптом коли-небудь стане в пригоді, хороша ж річ». Ми тримаємося за поганого лікаря, ніби інших немає, зберігаємо вірність певній марці товару (з тієї ж причини), ходимо в поганій спортклуб (зі взагалі незрозумілих міркувань).

Цей вибір ми робимо, не замислюючись – просто тому, що так нас навчили, такі традиції передали, та й мама завжди говорила.

Завдяки сімейним традиціям, наше життя може стати та кращим, і гіршим. Для того, щоб оцінити передані нам навички й зрозуміти, чи варто залишати їх у власному житті в тому ж вигляді, потрібен процес, який називається «усвідомлення Інтроекції». Інтроекція – це те, що повідомляється маленьким нам як істина, і те, що маленькі ми як істину і сприймаємо.

Трава зелена, небо блакитне, а в цьому житті потрібно бути насторожі та нікому не вірити: всі ці твердження, що звучать з батьківських вуст, стають абсолютною правдою. Так ми й починаємо жити – доти, поки не розуміємо, що фрази «Земля обертається навколо Сонця» і «якщо ти не будеш чистити унітаз двічі в день, то твій чоловік тебе кине» мають в нашій голові однакову цінність.

Для того, щоб помітити ці неефективні переконання, потрібна так звана монада, тобто досвід життя поза сім’єю. Це самостійний побут, в якому у нас є можливість зрозуміти: чи дійсно необхідно готувати щодня обіди з 3 страв? Чи подобається мені нікому не вірити? Чи згоден я прожити все своє життя в оточенні 2 собак і 3 кішок або насправді мене ці клопоти обтяжують?

Це і називається усвідомленням Інтроекції. Переоцінити правила і традиції, засвоєні з батьківської сім’ї, необхідно для корекції непотрібних установок. Зрештою, кожен із нас у свою чергу несе відповідальність за те, щоб створити нові, більш корисні моделі поведінки та передати їх своїм дітям у вигляді традицій – і за допомогою них же створити свою власну, міцну і щасливу сім’ю.

Отож слухайте маму. Але живіть окремо.

Залиште свій коментар

коментарів