«Я ростив тебе не для цього»: чому батьки не навчили нас бути щасливими

Коли я входжу у квартиру з покупками, передчуваючи шурхіт обгорток, роздивляння і примірювання, Ася тут же вихоплює сумки у мене з рук, все звідти вивалює, починає їсти, якщо це їжа, і міряти, якщо це обновка.

Я не встигла кросівки зняти, а вона вже рве упаковки, жує і валяється на ліжку в нових джинсах. Може, навіть в моїх нових джинсах – миттєво освоює нові надходження, вводить їх в обіг.

Я все думала, чому мене дратує така стрімкість?

Потім вирішила, що це привіт з радянського дитинства, коли нові речі в гардеробі дітей були рідкістю – як і гастрономічні витребеньки. І хотілося продовжити мить знайомства з ними та розтягнути й насолодитися радістю володіння.

Так, з новорічного мішечка з цукерками спочатку з’їдалися родзинки в цукрі, потім іриски, потім карамельки «Гусячі лапки», «Сніжок» і тільки потім – шоколадна «Білочка». А хто пам’ятає, як мама зберігала в шафі коробку цукерок «до свята» або баночку майонезу з трохи іржавою кришечкою – для олів’є на Новий рік?

Але всі ці, за нинішніми мірками, жлобські примхи – не все погане, що нам дісталося звідти. З СРСР.

Тато моєї шкільної подруги був хірургом, та ще й високим блакитнооким блондином з довгими «хірургічними» пальцями. Він читав багато книг («татів» кабінет – це де з чотирьох сторін до стелі полиці з книгами), іноді грав на гітарі, їздив по закордонах (тоді це було рідкістю), привозив доньці помаранчеві пенали та іноді забирав її зі школи на своїй класній машині «Жигулі». Більше ні за ким з нас не приїжджав тато.

Коли вона не здала першу сесію в меді з причин невдач в особистому житті, розборок і всього, що за цим слідувало, тато-хірург перестав з нею розмовляти. Як з’ясувалося зараз – коли нам вже за сорок – перестав назавжди. І відразу ж врізав замок в ті заповітні двері в кабінет. Доньці більше не було ходу – ні в його кімнату, ні в його життя. Тому що він в неї, типу, вірив, а вона його, типу, зрадила.

Ще в одній родині тато донині вважається генієм – поет, художник, інтелектуал, блискуча освіта, феноменальна пам’ять. Плюс невпинний саморозвиток, особистісний ріст. Люди тягнуться до нього, як з ним цікаво! Провів вечір поруч з такою людиною – і немов відпив з джерела знання, просвітився і прояснився …

Коли геній дізнався, що його дочка вагітна і збирається заміж, – сказав, як відрізав, що вона йому більше не дочка.

Не схвалив вибору, та й сам факт вагітності завдав йому травму … Їхні стосунки на цьому закінчилися. Мати їй щось шле потай від чоловіка, якісь гроші, якісь звістки, але батька дівчинка втратила.

Інший батько і сам багата творча натура, і дочку ростив в тому ж дусі. Помітивши здібності до віршування, вимагав, щоб «ні дня без рядка», щоб вона кожен день приносила йому на аналіз новий вірш. І вона приносила, старалася, а ще вчилася, працювала, виходила заміж, народжувала дитину …

А в якийсь момент виявилося, що поезія – це, скажімо, ну не так актуально, що часу на вірші не залишається, треба вести господарство, а чоловік не з тих, хто скаже: сиди, дорога, пиши сонети, а я займуся іншим. І коли батько зрозумів, що видання віршованої збірки дочки йому доведеться почекати, він не порвав з нею зовсім, ні, але при кожному зручному випадку натякає, як розчарований, що вона марно поховала свій творчий хист, яка вона насправді лінива, раз не пише все нових творів …

Їй за квартиру треба гроші віддавати, з дитиною уроки робити, обід на родину зварити, а тато їй:

«Чому не пишеш? Все чекаєш натхнення? Якою ж нісенітницею ти вибрала займатися в житті … »

А ще недавно Андрій Лошак на Facebook написав: «Біля станції метро підійшов дідок з паличкою, борідкою, в поношеній джинсовій куртці – класовий інстинкт відчув в його зовнішності щось рідне. Запросто міг би бути другом тата. Він невпевнено подивився на мене і запитав: «Вибачте, вас художні альбоми не цікавлять?» Все з тієї ж класової солідарності сказав, що так, цікавлять ».

І у багатьох відгукнулося, мої ровесники згадали своїх батьків …

У нас теж вдома були альбоми з мистецтва, пластинки, поезія, проза – корінці досі перед очима – буквально і в переносному сенсі. І мій тато теж з цього покоління шістдесятників, які народилися трохи до, під час або відразу після війни. Прагнули, читали, слухали радіо «Свобода», мислили, сперечалися, носили кльоші, водолазки й сорочки з короткими рукавами з гострими комірами …

Вони так серйозно замислювалися над сенсом життя, вони так хотіли його знайти. І знаходили, втрачали, знову знаходили, сперечалися про поезію, були фізиками та ліриками одночасно, сварилися з друзями, якщо розходилися з ними по абстрактних, умоглядних питаннях … Все це викликає повагу, захоплення, гордість за них. АЛЕ.

Все це не про щастя.

Ні, не про щастя.

Наші батьки не знали, що щасливим бути пристойно, добре в принципі та це і є мета бажана – твоє особисте щастя. І безумовну любов не дуже-то розуміли. Розуміли вимогливу – і були вимогливі й нещадні до себе і своїх дітей (і своїх дружин).

При всій своїй просунутості вони жили в державі, де з усією серйозністю вважалося, що суспільне вище особистого, а щастя взагалі у праці й сенс життя треба міряти користю, яку ти приніс країні. А головне, твоє сьогоднішнє життя не має ніякого значення – знай собі нарощуй продуктивність праці та ладнай світле майбутнє невідомо для кого. З деякими застереженнями, але наші батьки в це вірили … І ще вірили, що на їх долю випало багато свободи. Відлиги.

Але який сенс від їх освіченості, інтелекту, широких інтересів, знання живопису, літератури, професійних успіхів, якщо вони не були щасливі та не зуміли зробити щасливими своїх дітей, а то і відмовилися від них з формулюванням «я ростив тебе не для цього»?

А для чого?

Це тільки здається, що світ змінився, що з гаджетами життя зовсім інше пішло, що особиста свобода й інтереси особистості тепер враховуються хоча б самою особистістю. Ні. Ми, як і наші батьки, «діти страшних років Союзу» і носимо в собі страхи та комплекси радянських батьків. Я, в усякому разі, ношу.

Все це дуже недавно було – мій тато працював в газеті «Соціалістична індустрія», а мама – в райкомі партії. А в 6 класі вчителька з мови та літератури, старий комуніст Надія Михайлівна, помітивши мій манікюр (з прозорим лаком), сказала: «Я розповім в парторганізації, чим займаються діти працівників райкому – нігті фарбують». Я так злякалася, що зрізала весь лак лезом, прямо на уроці. Більше не придумала, як.

Вона тут, зовсім поруч хронологічно і фізично, вся ця ідеологія ходіння строєм і в ногу, всі ці місцевкоми, парткоми, комсомольські організації, збори, де “опрацьовували” чоловіків, що йдуть із сім’ї, дівчаток, які «бігають на танці» замість того, щоб стояти біля верстата, де засуджували за макіяж, довжину спідниці, роман з одруженим … Все це було справою пильної громадськості та приводом для осуду.

І родом звідти це вічне почуття провини за благополуччя, за «жити для себе» або навіть «час для себе», за особисте щастя.

Звідти страх, що якщо сьогодні сміюся, то завтра буду плакати, і думка: «Щось я довго лежу, треба підлоги помити, і в коридорі, і на сходовому майданчику». І всі ці «перед людьми незручно», «що сусіди скажуть», «на чорний день», «а якщо завтра війна?» І картинка в паблік під назвою «Психологія на кожен день» з порадою: «Якщо щасливий – мовчи про це … »« совок », вічний « совок »в наших головах – тут як тут, разом з умовностями, несвободою, неповагою і нелюбов’ю до себе …

І коли психолог говорить: «Полюбіть себе, приймайте себе в будь-якому вигляді та стані – успіху і провалу, в процесі наступу і відступу, в активності й бездіяльності» – я не розумію, як це зробити! Але ж прочитала батьківську бібліотеку, ходжу в музеї та театри, мені знайомі всі види емпатії й в цілому я – хороша людина. Але щасливою бути не вмію. Не знаю, як це. Наука і мистецтво, література і живопис цьому не вчать. Як же мені вчити цьому своїх дітей? Або пора самій у них вчитися?

Одного разу, коли молодість давно закінчилася, очманівши від неврозів і жалості до себе, я вирішила вчитися сама. Вирішила нічого не відкладати, що не приберігати на потім, не боятися, не економити. Відразу їсти шоколадні цукерки – і ніяких карамельок!

А сенсу життя вирішила не шукати. Забити на високі цілі, відмовитися від амбіцій, які здоровими не бувають. Читати тільки для задоволення, для нього ж розглядати живопис і будівлі хороших архітекторів. Любити дітей по можливості без умов. І не читати більше величезних статей і товстих книг з філософії та психології, а просто потроху допомагати собі бути щасливою. Для початку – дозволити це собі. А для самого початку – зрозуміти, що якщо не зажити сьогодні-зараз, то майбутнє ніколи не настане. Воно весь час буде відступати та відступати, а я буду бігти за ним до самої смерті, як осел за морквиною.

Мені здається чи виявилося, що від амбіцій, інформації й почуття провини втомився весь світ? Що це тренд: люди шукають способи та приводи для радості. І щастя. Я збираюся ділитися своїми. І буду чекати оповідань про ваші.

Автор: Поліна Санаєва

Залиште свій коментар

коментарів