Батьківський КОДЕКС – читати ВСІМ батькам! – ОТОЖ
ДІТИ

Батьківський КОДЕКС – читати ВСІМ батькам!

Я хочу написати про ті правила, які я винесла з дитинства і зараз намагаюся (коли не включається моя мама) їх дотримуватися зі своїми дітьми.

Я напишу свій список (що згадаю), а ви, дорогі мої читачі, доповнюйте. Так ми й складемо колективний батьківський кодекс.

Loading...

1. Мама – весь світ.

Ніколи не говоріть: “Тоді я тебе не буду любити”. Сюди ж відносяться фрази: “Краще б я тебе не народжувала” “Ти одне покарання (збитки)” “Такий ти мені не потрібен!” та інше. Ці фрази викликають страх смерті. Чому? Тому що другий після страху смерті страх – бути вигнаним, викинутим, відокремленим, а значить померти. Малюк один не виживе у світі. А мати – це весь світ для дитини. Спочатку ми спілкуємося з нею як з усім світом, а потім, вже виростаючи, ми починаємо спілкуватися зі світом, як з матір’ю, доводячи, що гідні її любові, прийняття, життя поруч з нею.

Я часто кажу своїм дітям про любов, вони мені теж. Я часто розповідаю їм, які вони для мене важливі, що моє життя стало набагато краще і цікавіше з їх народженням. Вони, іноді, самі напрошуються на це, починаючи: “Мамо, а правда добре, що ти мене народила? Якби мене не було, хто б тобі допомагав…. (далі йде перерахування своєї потрібності)?”

2. Не відштовхувати малюка, коли він лізе на руки, пообійматися, поцілуватися.

Для мене немає питання – привчати або НЕ привчати дитину до рук? Тілесний контакт дуже важливий, навіть дорослій людині. А дитині він необхідний, як повітря. Моя мама відсувала мене зі словами: “Іди геть зі своїми телячими ніжностями, ти вже велика” А на пестощі з татом була заборона з дуже раннього віку.

Максимум – сісти на коліна. Досі я тримаю фізичну дистанцію з людьми дуже жорстко, але якщо вже дориваюся до пестощів, то ненаситна. Маму свою я змогла обійняти тільки років зо три-чотири тому. Як і сказати їй, що люблю її. При чому, я усвідомлено працювала над цим. До цього моменту мені здавалося, що це нереально.

3. Ніколи не сумніватися у своєму малюку.

Вірте в нього. Хто б що не наговорив, що б не побачили твої очі – спочатку прийди, у нього все з’ясуй, зрозумій, навіщо він щось зробив чи не зробив. Але завжди, в усьому май на увазі, що він від початку світлий і всі його помисли чисті. А якщо бачиш явне зло, то май на увазі, що це він зробив з вагомих причин, які замішані на почутті самозбереження. Треба дивитися на дитину очима Бога. Любов Бога – це коли люди відають Бога, дивляться одне на одного як на досконалість.

У дитинстві було багато випадків, коли мати сумнівалася в мені й розмовляла зі мною, як з якимось монстром. Мені було дуже погано в такі моменти. Вона не чула мене, вона вже все для себе вирішила, яка я і що зі мною треба робити. А я відчувала, що мене зрадили. Засумнівалися. Взагалі, мене часто запитують, як мені вдається так беззастережно вірити у своїх дітей. Я напишу про це як-небудь докладно, тому що ця тема вимагає окремої розмови. Поки що скажу те, що я не втомлююся повторювати на своїх семінарах – там, де є страхи, там немає віри. А де немає віри, немає любові.

4. Не продовжувати сварку і не ображатися одне на одного більше як 30 хвилин.

Людина поруч цінніша від того, що ми одне одному доводимо. Миритися треба швидко. Тому що все фігня. Ні в якому разі не оголошувати “бойкот” своїй дитині. Моя мама могла ігнорувати мене цілодобово, домагаючись мого приниження, сліз і випрошування визнати, що я є. У такі моменти малюк відчуває себе нулем, нікчемою.

За рахунок того, що він живе швидко, він уже й не пам’ятає початок конфлікту, хто правий, хто винен. Він відчуває страждання, що його обнулили, він помер. У дорослому віці демонстративну відмову від спілкування зі мною я прирівнюю до своєї смерті для цієї людини, але, оскільки я звикла вмирати для матері, мене це вже не зачіпає.

Я просто йду. Я перестала грати в цю гру, коли мати, років зо два тому, після чергового конфлікту оголосила мені ігнор. Ми тоді жили разом і на якісь мої запитання, прохання та інше вона не реагувала, вважаючи мене порожнім місцем. Я захворіла на скарлатину, почала вмирати в прямому сенсі. Це не спрацювало, мене ніхто не кинувся рятувати і я вирішила – ну і хрін з тобою.

Ми не розмовляли півроку, живучи в одній квартирі. Я не злилася і не ображалася. Я була готова до спілкування, а дітям пояснювала, що рідні люди можуть проходити через різні етапи та що бабуся все-таки зрозуміє, що це дурна і нікому не потрібна гра. В якийсь момент ми просто почали спілкуватися, як ні в чому не бувало. Відтоді вона цього не робила.

5. Не йти спати, якщо є на душі щось погане.

Гірше немає, коли лежиш у дитинстві, зовсім одна, після окрику “Іди спати!” з купою думок, а завтрашній день лякає своєю невизначеністю, тому що тягнеш в нього всілякий непотріб. Треба обов’язково прощатися на ніч одне з одним, відпустивши все погане, що було за день і взявши в наступний день тільки хороше.

Сон – це маленька смерть. Ніч розділяє наше життя на багато маленьких життів. У нас з хлопцями вже немає таких ритуалів, які важливі маленькій дитині. Але попрощатися, обійняти одне одного і сказати щось тепле, проговорити все, що турбує, помріяти – це обов’язково.

6. Не можна починати ранок дитини словами: “Ти будеш вставати чи ні? Скільки можна тебе будити!”, при цьому знімаючи ковдру.

Для мене пробудження було дуже важливим завжди. Як я прокинусь, так і день піде. Я знаю, як важливо “зустріти” пробудження. Ти немов народжуєшся. А мати проводжає в сон і зустрічає зі сну в дитинстві. Саме з таких дрібниць складається відчуття стабільності фізичної реальності. Або, інакше кажучи: “Все буде добре!”. Молодший у мене жайворонок і встає раніше за мене.

Він прокидається і якийсь час лежить в ліжку. Потім повертається до мене, цілує мене і йде по своїх справах. Старший такий же соня, як і я, тому я буджу його до сніданку. Я сідаю до нього на край ліжка і починаю щось смішне говорити. Він посміхається, ще не відкривши очі. Потім потягується і бажає мені доброго ранку. Іноді він, прокинувшись, чекає, коли я зайду його розбудити, не встаючи. Ні, коли йому треба встати рано, він прокидається сам і будить мене вже одягнувшись і вмиваючись. Будить дбайливо.Навчила.

7. Виходити проводжати до порогу і зустрічати на порозі, коли прийшов.

Про це я вже писала. Відчуття будинку, як фортеці, в якій тебе завжди чекають і люблять, має бути у кожної людини.

8. Ніколи не ставити матеріальне вище дитини.

Ну, тут я говорю про істерики з приводу розбитої чашки або подертих штанів. Моя мама була переконана, що лаючи мене за зіпсовану річ, вона прищеплює мені ощадливість. Нічого, крім розуміння, що я для неї не важлива, вона не прищепила. Відтоді я вирішила, що в моєму світі, люди будуть важливішими від речей, скільки б ці речі не коштували і які б дорогі мені вони не були. Ощадливість приходить або коли це важливо тобі або коли тобі важлива радість іншої людини. Але не через лайку.

9. Говорити з дитиною чесно, на всі теми та називаючи речі своїми іменами.

10. Запитувати думку дітей з питань, які зачіпають і їх життя.

11. Дотримуватися особистісного простору.

А саме (і в тому числі), не читати листи, листування, смс, не слухати розмови й не питати те, що малюк не хоче говорити, якщо це не стосується життя і безпеки.

Ну, поки це все, що я згадала. Звичайно, бувають винятки з цих правил. Я ж жива.

Автор: Єлізавета Колобова

Залиште свій коментар

коментарів

Loading...
Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Copyright © 2015 Flex Mag Theme. Theme by MVP Themes, powered by Wordpress.

To Top
error:
$(window).load(function() { // The slider being synced must be initialized first $('.post-gallery-bot').flexslider({ animation: "slide", controlNav: false, animationLoop: true, slideshow: false, itemWidth: 80, itemMargin: 10, asNavFor: '.post-gallery-top' }); $('.post-gallery-top').flexslider({ animation: "fade", controlNav: false, animationLoop: true, slideshow: false, prevText: "<", nextText: ">", sync: ".post-gallery-bot" }); }); });