Як я гостювала у токсичної мами …

Чому я така погана дочка ?!

“Моя історія не така жахлива і не подана за хронологічним розвитком, як вам пишуть зазвичай, навпаки – щоденниково-репортажна, це спроба описати невимовне, зловити повітря. У порівнянні з історіями, які трапляються в інших – у мене взагалі нісенітниця. Але тільки все життя, зі школи й до роз’їзду, я глухо і безмовно її ненавиділа і шалено хотіла якомога менше часу проводити з нею поруч. і ще ненавиділа себе за те, що ненавиджу маму. Адже нема ж за що! Чому я така погана дочка?!

Цей сором робив мене ще нещасливою. І тільки через пару років після того, як я з’їхала від мами, пожила окремо, почитала «Токсичних батьків» – років у 27 я усвідомила: все правильно, нормальна реакція психіки на щоденний прес. Пробачила собі, стало легше, ну й особисте життя заодно налагодилося, і заїдати стрес перестала.

Нещодавно мені довелося піти на мимовільний експеримент. Його умови: тепер у мене немовля на руках, чоловік в тривалому відрядженні. Логічно, що ми вирішили поселити мене в мами, допомога ж. Живемо, ніяких скандалів, все чудово, тільки об’їдатися я стала вже на третій день всім, чим попало.

Оскільки я тепер доросла людина, яка прочитала купу розумних книжок з психології, то я вирішила включити аналітику і зрозуміти, що відбувається. А заодно згадала, як моя подруга пару років назад пила чай разом зі мною і мамою. А коли моя мама пішла, то вона запитала: «Як ти це терпиш? Вона ж за ці півгодини нахамила тобі три рази». Я здивувалася, бо ніякого хамства не помітила. Подруга процитувала ці репліки.

Дійсно, я згадала ці слова. Це було пряме хамство, тільки моя дресована свідомість пропустила їх повз вуха, позначився досвід виживання. У нинішній ситуації можна було діяти за тією ж стратегією, прикидатися (або по-справжньому бути) шлангом. Але тіло моє сигналізувало явно, що, хоча свідомість слова ігнорує, несвідоме прекрасно їх чує, і душу мою вони роз’їдають, як іржею.

Тому я пішла іншим шляхом.

Голосом Дроздова: а тепер, друзі, ми заведемо «Щоденник натураліста» і будемо записувати туди все, що відбувається, а також будемо намагатися знайти закономірності цього зоопарку. Використовуємо раціоналізацію для того, щоб зрозуміти, що відбувається з моїми почуттями та чи маю я право їх відчувати. Ці репліки й ситуації – зовсім не “погані», чому ж вони мене так дратують?

Учасники: я (33 роки), мама (55 років, науковий ступінь, здоров’я хороше, добре оплачувана і при цьому не втомлива за витратами часу робота, є бойфренд), немовля (грудне).

Отже, які ж методи використовують матері-нарциски, щоб перетворити своїх дочок в людей-невидимок?

ПОСЛАННЯ №1: Твої особисті речі або насправді мої, або не мають ніякого значення (= сміття)

– Мамо, будь ласка, не використовуй цю ковдру для затикання щілини під дверима, звідки дме. Це моя улюблена додаткова ковдра, я під нею сплю, коли мерзну.
– Візьмеш іншу, вони всі однакові.

***

Збираємося на похорон моєї бабусі, її свекрухи.
– Мамо, не бери цей мій шарф! Мені його тільки чоловік привіз з Парижа, він дуже дорогий і я його ні разу не одягала! Я не хочу, щоб він асоціювався з похоронами!
– Дорогий? Прекрасно, я повинна чудово там виглядати, адже там буде друга дружина твого батька.
Зрозуміло, мій шарф надягла і пішла в ньому. Одягати цю річ я тепер не можу.

ПОСЛАННЯ №2. Ти не повинна виділятися, бути красивою, яскравою.

– Витри помаду, ти виглядаєш дуже вульгарно.

***
– Я звільню тобі шафу, якщо ти пообіцяєш не користуватися при мені помадою.

***

– Що у тебе з очима таке дивне?
– Ну, я нафарбувалася просто.
– Зітри! Ти ж хочеш бути гарна … і гарна чистою.

***

Зауваження з приводу того, як я виховую дитину:
– Навіщо ти говориш своїй дитині “яка ти красива” ?! Не можна говорити дітям, що вони красиві! Це їх псує, вони виростають нахабні та з зарозумілістю!

***

З минулого: до 25 років я не фарбувалася, товсті окуляри, мишачий колір волосся, густі брови, криві зуби. Взуття без підборів («мама каже, що будь-які підбори – дуже шкідливо»), кольори одягу тільки коричневі й сірі, фасон «бібліотекарка». Моє перетворення в нормальну жінку пробачити не може досі та таврує мій імідж постійно (ні тату, ні пірсингу немає, все в межах норми).

ПОСЛАННЯ №3. У тебе не повинно бути від мене ніяких таємниць

Чує, що я розмовляю через телефон. Їй цікаво. Заходить в кімнату до мене, слухає. По розмові не може зрозуміти, з ким я говорю.
Тому голосно мені заявляє, перебиваючи:
– Як ти неввічливо розмовляєш через телефон! Завжди звертайся за ім’я до того, з ким говориш!
Я не реагую. Іде, через дві хвилини повертається і повторює репліку. Я тоді, в телефон:
– А ще скажи, батьку мій Іване Івановичу, як себе почуває мій брат молодший, зведений?
Її перекошує і вона виходить з кімнати, грюкнувши дверима.

***
Постійно цікавиться, що я роблю, про що куди пишу, з ким розмовляю, куди ходжу, коли гуляю, чому не додаю її на фейсбук, в кімнату заходить без стуку. Слова про те, що з самого дитинства я мріяла про замок на двері у свою кімнату, сприйняла як смертельну образу і пригадувала це мені ще тиждень.

ПОСЛАННЯ №4. Твої тонкі душевні переживання, важливі плани, розрахунки та мрії не мають для мене жодного значення, у мене немає часу про це думати, я все краще знаю.

– Мамо, у дитини день народження скоро, давай разом сходимо в кафе, відзначимо?
Погоджується, потім негайно дзвонить своєму бойфренду. Зовсім стороння мені й моїй дитині людина, в товаристві якої мені перебувати некомфортно, про що я багато разів їй говорила. Але вона дуже пишається тим, що він є.
– Привіт! Нас з тобою запросили в ресторан відзначати день народження дитини!
Все скасовую в результаті. Краще вже ніяк, ніж так.

***
Кличу її подивитися, як буду годувати грудьми (на її прохання). Вона п’є чай з бойфрендом. Приходить з кокетливим сміхом: «А ось він каже, що теж би з задоволенням подивився!».
Пристрельте мене.

***
А от не на мою адресу раптово: ненадовго приїжджав мій чоловік. Привіз дитині в подарунок іграшку, потворна, але довго шукав і дорога. Мій косяк – наодинці сказала матері, що іграшка мені не подобається, не хочу її дитині давати, може, її кудись подіти. Увечері вона говорить моєму чоловікові:
– Я пішла вітати сусідів і їх онука, подай ось цей подарунковий пакет.
З пакета стирчить ця сама іграшка. Чоловіка трохи грець не вхопив.

ПОСЛАННЯ №5. Я втомлююся набагато більше за тебе, ти повинна мені допомагати. У будь-яких дрібницях, за першим свистом

– Іди, включи мені чайник, я хочу чаю, будь ласка.
– Мамо, я сиджу поряд з тобою і роблю манікюр, у мене руки в мильній воді. Ти ж ближче сидиш до нього.

***
Сиджу в дальній кімнаті, заспокоюю дитину, яка кричить. Мама кличе мене через весь будинок. З дитиною (9 кг, у мене хвора спина) на руках, що не припиняє кричати, йду до неї («Вона ж чує, що у нас відбувається, значить, кличе з якогось важливого приводу, так?»). І чую:
– Подай мені пульт з того боку цього довгого столу, будь ласка.
– Мамо, ти ж сидиш за цим столом сама, чому ти не встала і не взяла його? Я ж з дитиною тут клопочусь!
Насправді їй ліньки було вставати з крісла. Але вона відповідає геніально:
– Це ти пульт туди зранку поклала, тому ти й повинна мені його подати.

***
Таких ситуацій в день по дрібниці набиралося штук п’ять, про «подай-принеси». Не таких, що стосуються обов’язків, які люди ділять при спільному проживанні (помити посуд, приготувати їжу, винести сміття), а реально якоїсь фігні. Типу закрити кватирку у неї над головою, принести їй книгу з сусідньої кімнати, пересадити кішку з телевізора і т.п. Це було б нормально, якщо б вона була хвора, а я без немовляти. Але не зараз!

Але ж так було завжди.

Пригадую, як мамині подруги в дитинстві захоплювалися тим, яка у неї «слухняна дочка». Але, блін, це ж повноцінна робота покоївки у мільйонерки. Згадалося, що коли вона обідала з подругами, я – підліток, сервірувала стіл і подавала переміни страв як дворецький: перше, друге, чай, десерти й т.п., а вони за дві години могли не вставати з дивана взагалі. Не дивно, що весь той вік я провела в безсилій рабській злобі.

Спогади спливають шматками. Мокре прибирання, штопання, миття посуду, прасування сорочок мого батька – це точно було до 6 класу, тому що він ще не пішов. Відбила у мами його, до речі, колега, яка по погано випрасуваних сорочках вирахувала, що вдома у нього все погано.

Покарання: найскладніше – описати людині, яка ніколи не була в такій ситуації, як тебе «карають» за непослух. Ось робила я манікюр, тому не могла включити чайник. Вона десять хвилин чекала, потім з важким подихом встала, зробила два кроки (мені треба було зробити 10 кроків) і включила його сама. А потім, сидячи поруч зі мною, нічого не говорила, але так з підібраними губами на мене дивилася довго, таку чорну хмару випромінювала, що у мене виник рефлекс прямо з мокрою рукою кинутися за заваркою, і так далі.

Це радіація. Я не знаю, як вони це роблять.

Підпункт до ПОПЕРЕДНЬОГО. Те, що я прошу тебе робити, треба зробити ПРЯМО ЗАРАЗ, інакше ти погана дівчинка

– На, віднеси це на кухню! Бери!
– Мамо, я не можу це взяти прямо зараз. Хіба ти не бачиш, що в одній руці у мене чайник з окропом, а в інший каструлька, і я боюся їх впустити?
/ радіація /

***
Тягаю меблі на другий поверх, про що вона знає. Чую, що кличе.
Помітила за собою, що один із вироблених психічних захистів – не кидатися за найпершим свистом, а робити вигляд, що не чую. Може, це як безмовний бунт, або як саботаж.
Але на цей раз дійсно не могла ні відгукнутися, ні все кинути та бігти – диван на сходах застряг.
Через десять хвилин, вся спітнівши, приходжу.
Ой, яка радіація була… А що їй від мене треба було – вона вже й забула …

***
І ось цих ситуацій, коли я не реагую в цю ж секунду й у відповідь отримую чорну хмару – в день просто не злічити. Будь-яку мою дію в домі або з дитиною я роблю повільно або неправильно. Флегматик-інтроверт, мабуть, це неймовірно її дратує.

А до справи нічого не «підшити». Ніяких слів осуду, ані слова, а хамство та опускання – все завуальоване.

Зверніть увагу: моя сестра втекла з дому в 17 років, об’їздила весь світ автостопом і на байку, татуйована з ніг до голови та у пірсингу, три рази заміжня, живе зараз в США. З мамою не спілкується. Ходить на терапію.

Після історії з «подай пульт» я подзвонила родичу, щоб мене в найближчі дні перевезли в мою міську квартиру. А ну нафіг таку допомогу з дитиною, одній простіше. За місяць з мамою, до речі, набрала три кілограми ваги. І замучила постійна невралгія в лівій руці “.

Як Вам така історія?

Залиште свій коментар

коментарів