ЗРУЧНИМ дітям – дуже НЕ зручно жити

– Викликали? – мама сідає навпроти вчительки й уважно дивиться.

– Так, звісно! Ви мама Івана? У мене до Вас серйозна розмова!

– Я Вас уважно слухаю, – мама привітно усміхається і дивиться на вчительку в сірому в’язаному светрі, явно не новому, але до скрипу акуратному.

– Ви розумієте, навіть не знаю, як би вам це сказати. Іван у школі продавав іншим дітям стрибуни! Вчителі бачили і мені сказали! Я викликала Машу – вона каже, що дійсно купувала стрибун! І інші діти теж, – Вчителька робить театральну паузу і вичікувально дивиться на маму.

Мама, продовжуючи привітно усміхатися, злегка піднімає праву брову:

– І?

– У сенсі – і? – Вчителька явно чекала іншої реакції на свої слова.

– Ну і що? Продавав стрибуни. Це м’ячики такі, що стрибають, так? Я зрозуміла. А викликали Ви мене навіщо?

– Ну, як же. Так тому й викликала. У школі, на перервах …

– Тобто, не на уроках?

– е-е-е … – вчителька явно спантеличена питанням. – Ні. Але при чому тут це. Він! В школі! Продавав! Іграшки!

Мама піднімає другу брову:

– Він погано себе вів? На нього скаржилися вчителі? Він отримав двійку? Побився з кимось? Щось вкрав? Зрештою – обдурив свого покупця і не віддав купленого стрибуна?

Вчителька на кілька секунд завмирає з відкритим ротом, перш ніж продовжити:

– Ні, але…

– Тобто він у вільний час на перерві виявляв свою самостійність і реалізовував свій маленький бізнес-план, не на шкоду навчанню або поведінці?

– Ви серйозно?

– Цілком. Я намагаюся з’ясувати причину, по якій я сьогодні відпросилася з роботи, щоб приїхати до Вас.

– Але я ж сказала! – Вчителька явно починає нервувати.

– Я прошу вибачення. Напевно, я не уважно читала правила поведінки в школі. Але абсолютно не можу згадати, щоб там було хоч щось про заборону продажу стрибунів на перерві.

– Як же Ви не розумієте, – починає кип’ятитися вчителька. – У школі не можна нічого продавати!

– Правда? У вас у їдальні булочки роздають безкоштовно?

– При чому тут булочки?

– Ну, Ви ж сказали, що нічого продавати в школі не можна. Але я чомусь даю дитині щотижня гроші на булочки.

– Так. Ви що, серйозно? Він продавав в школі іншим школярам іграшки! Це школа, а не ринок! – починає кип’ятитися вчителька.

– Я, звичайно, перепрошую, але що Ви конкретно хочете від мене? Якщо в Ваших правилах прописано, що цього робити не можна – просто покажіть ці правила Івану. Він дуже трепетно ставиться до порушення законів.

– А Ви не хочете якось на нього вплинути?

– Вплинути? – мама на пару секунд замислюється. – Мабуть, так. Він розробив власний маленький бізнес-план, визначив запити потенційних покупців, десь знайшов місце закупівлі, прорахував можливі прибутки. І все це без моєї допомоги. Абсолютно самостійно. Так, я думаю варто його заохотити. Як думаєте – походу в аквапарк на вихідних вистачить? Так, і, будь ласка, давайте наступного разу подібні питання вирішувати через телефон. У мене робота, а час – гроші.

Перед Вами типове зіткнення двох реальностей – шкільної та дорослої, сучасної й пострадянської, слухняної та самостійної, звичного життя і креативного. Чомусь багато батьків хочуть неможливого, щоб їх нащадок до 18 років був виключно слухняним, інертним, тихим (і бажано німим) відмінником, а потім раптом різко перетворився на успішного, впевненого в собі бізнесмена, що процвітає.

І дуже дивуються – ось і в інститут «вступили» дитинку, і з житлом допомогли, і на роботу влаштували – а нічого не змінюється. Тягне синок офісним планктоном день до вечора, п’є пиво щоп’ятниці і всі вихідні сидить за комп’ютером. Ще й гроші у батьків просить. А самому вже двадцять п’ятий рочок пішов … Що ж ми не так зробили? Адже все для нього, рідного.

І рідко хто пам’ятає, що коли син в п’ятому класі хотів на карате – його не пустили (травмонебезпечно). У сьомому не дали займатися брейком (Взагалі не обговорюється!). У восьмому відправили силоміць на авіамоделювання (Яка ще література? Що за заняття для хлопця?). У дев’ятому перевели в англійський ліцей (Подумаєш, друзі! Нових заведе!). А одинадцятому заборонили зустрічатися з першокурсницею (У нього таких Кать ще вагон буде). Не дали вступити на журналістику (куди-куди?). Відправили на платне в економічний (Ну і що, що з математикою погано! Навчиться!). Влаштували на роботу до дядька Колі на фірму (Де ж він сам зараз роботу знайде … час такий…).

Так, ще страшно дивуються. Он у сусідки син – в дитинстві просто напастю був! Вічно з розбитими колінами ходив. У школі щороку секції міняв, не сиділося йому ніде. Пішов вчитися на політолога. Кинув через рік. Потім працював десь з вісімнадцяти років. У двадцять тільки на заочний пішов. А зараз – своя фірма, машина, дружина красуня, скоро дітки будуть. З дружиною разом велосипедами захоплюються, кожні вихідні кудись їздять, сусідка фотографії показувала. Як же так?

Ситуації, звичайно, перебільшені. Але загальна тенденція така. Якщо дитині не давати проявляти ініціативу в три роки й забороняти все підряд в десять, то у двадцять нащадок не стане раптом самостійним і впевненим у собі. Він буде дуже «зручним» для батьків, не буде рвати одяг, розбивати коліна і сперечатися з вчителями, відстоюючи свою думку.

Він буде слухняним і виключно правильним. Тільки батькам варто задуматися – яку дитину вони хочуть виростити? Зручну в дитинстві або успішну в житті? Коли дитина бігає від захоплення до захоплення, шукаючи себе, ах, яка спокуса – шикнути та змусити далі ходити в ненависну музичну школу. Тільки потім можна на виході отримати людину, що не просто не має свого інтересу, а ще й люто ненавидить музику в принципі.

Дитина – така ж людина, просто маленька. Малюк повинен мати право голосу і нести відповідальність за свої рішення. Тільки так він зможе вирости відповідальним дорослим, а не інфантильним маминим синочком. Якщо приймати всі рішення за нього, не радячись, можна здорово полегшити життя собі зараз і також ускладнити в майбутньому. Причому як собі, так і дитині.

І окрема тема – батьківської підтримки. Не тієї, що «влаштувати в інститут через племінника татового друга, тому що напрямок перспективний». А тієї, яка «ти виріши, а ми з татом підтримаємо твій вибір».

Навчіться слухати та чути своїх дітей. Радити, а не змушувати. Підтримувати, а не перешкоджати. Пропонувати, а не змушувати. Пояснювати, а не забороняти. І буде Вам щастя.

Автор: Татьяна Голованова

Залиште свій коментар

коментарів