НІКОЛИ не діліться своїми емоціями з дітьми!

Я і за собою іноді помічаю щось подібне, мовляв, “сам воду розлив, сам же і послизнувся”. І відразу кажу собі «стоп».

Одне з головних завдань мами – це допомогти дитині впоратися з її емоціями. Навчити поводитися з ними, забрати зайве, прийняти, допомогти перетравити те, що вона перетравити може. Людмила Петрановська називає це «контейнеруванням». Тобто мама повинна стати якоюсь ємністю, яка зможе дитячі емоції приймати, складати, переробляти. А емоції у дитини виникають постійно, керувати ними їй дуже складно, в непереробленому вигляді жити вони відверто заважають.

Але саме ця функція часто мамами не усвідомлюється, не виконується, ігнорується, вважається зайвою. На жаль, далеко не завжди дитячі емоції мамою розцінюються як приємні, прийнятні та важливі. І не завжди мама вважає, що повинна якось допомогти, і звичайно, часто вважає це дрібницею.

Я стільки раз чула від мамів, татів, бабусь і дідусів такі речі, як:

  • Чого ти ридаєш! Теж мені проблема!
  • Довго ти мамі під спідницю ховатися будеш?
  • Справжні чоловіки не плачуть!
  • Чого його заспокоювати, це просто маніпуляції!
  • Витри свої соплі, ти ж доросла вже!
  • А ми тобі казали, не лізь!
  • Іди ний в інше місце!

Я і за собою іноді помічаю щось подібне, мовляв, “сам воду розлив, сам же і послизнувся”. І відразу кажу собі «стоп».

Моя функція яка? Допомогти дитині впоратися з емоціями. Крапка. Я – контейнер! Я не оцінюю, я просто приймаю. Це важливо і для дитини, і для мене.

Навіщо потрібен контейнер?

Щоб дитині розвиватися гармонійно, їй необхідно своєчасно звільняти від вантажу емоцій, так буде легше рухатися вперед. Інакше емоції, як баласт, будуть заважати їй рухатися далі. Щоб у дитини не було відчуття, що цього вона відчувати не повинна, в цьому місці почуття повинні бути тільки такими, а ось це взагалі під забороною. Щоб не витрачати сили на те, щоб вдавати, що ти не відчуваєш те, що відчуваєш, або відчуваєш те, чого насправді не відчуваєш. Щоб бути щирим з самим собою і розуміти себе.

Емоції – це якийсь побічний продукт життєдіяльності, їх варто проживати та відпускати, а не збирати всередині себе. Інакше хвилинні дратівливості стануть постійним агресивним фоном. Треба, щоб спалахи смутку не перетворювалися в постійну депресію.

Що буде, якщо дуже довго не ходити в туалет з етичних міркувань? Приблизно те ж саме буде з людиною, яка не може випустити «перетравлені» емоції з власного серця. І база взаємин дитини з емоціями закладається в дитячі роки.

Якщо ж емоції ділити на погані та хороші, не допомагати дитині з ними впоратися, не забирати все накопичене, а іноді ще й складати в дитину свої дорослі хвилювання – що ми отримаємо в результаті?

Якщо росте хлопчик, то в цих умовах він стає нездатним давати емоційний захист дружині. Він буде боятися її емоцій в будь-якому вигляді, не зможе слухати її схвильовану мову, впадаючи в агресію або депресію. Особливо, якщо синові доводилося вислуховувати емоції власної матері (що для дитини будь-якої статі нестерпно).

Складно буде йому сприймати й емоційні прояви власних дітей. Це завдає просто нестерпного болю, і джерело цього болю хочеться заткнути за всяку ціну. А про те, що ти цю людину любиш, вже не згадаєш. На це потім багато жінок скаржаться – чоловік черствий і не виносить сліз, поганого настрою, не підтримує.

Якщо росте дівчинка, то ми можемо отримати в результаті гарну і правильну жінку, позитивну, продуктивну – на зовнішньому рівні. Але всередині це буде закінчений невротик, який в будь-якому випадку залишається незадоволений собою. Зробила те, що просили, але не хотіла – відчуття спустошеності та депресія. Відмовила – почуття провини. Немає ситуацій, коли вона сама собою задоволена.

З емоціями своїми їй піти нікуди, вона їх мало розуміє, а значить, і пояснити не може так, щоб нікого не поранити. З неї це виходить тільки в формі крику, істерики на рівному місці або залишається всередині – хворобами. Через те, що вона сама не дозволяє собі цього все відчувати, то і чоловік їй дістанеться такий, який жіночі емоції терпіти не може. І дітям її теж не позаздриш – як би не любила, стати для них контейнером вона не зможе. І все продовжиться.

Як виглядає це саме “контейнерування”?

Для прикладу, проста ситуація. Дитина залізла на дерево, впала і вдарилася. Може бути, немає навіть подряпин, але їй боляче. Вона кличе маму.

Мама, всередині якої є місце для прийняття емоцій дитини, відразу візьме її на руки, обійме, пошкодує, приголубить, подме на місце, де вдарилася. Пара хвилин – дитина як новенька біжить по своїх справах. Біль іде швидко, дитина так само швидко насичується і заспокоюється.

Мама, яка вже повна різними емоціями – своїми і чужими – і не може з ними впоратися, спершу вилає, накричить, вигукне щось на кшталт «я ж казала – не лізь!». Сама не знаючи, чому. На автоматі. Потім, може бути, пошкодує (хоч і недовго), а може бути, обмежиться фразами: «та нічого страшного, не так вже й боляче, до весілля загоїться». У цьому випадку дитина плаче довше, голосніше, чим маму ще більше дратує. Або переходить на фонове ниття. Легше нікому не стає.

Різниця між першою і другою мамою не тільки в реакціях, але і в почуттях, ними продемонстрованих. Одна всередині повна і спокійна, тому може приручити маленький вітерець подій своїм штилем. Інша –  від початку напружена, роздратована і розбурхана. Тому будь-яке зовнішнє коливання виводить її з себе досить сильно, викликає бурю всередині. Її можна зрозуміти – їй і справді важко. Вона переповнена, не може вона бути контейнером.

Чому у нас не виходить приймати емоції дітей?

1. Ми самі перевантажені емоціями й не вміємо з ними справлятися. Непогано було б ввести в школі предмет – «наші емоції та що з ними робити». Непогано було б в дитинстві давати інструменти самодопомоги. А ще краще було б почати допомагати самим собі. Вчитися, практикуватися.

2. У дитячі роки у нас не було такого контейнера. Так, ще раз згадаємо, якими виростають дівчатка і хлопчики без таких контейнерів для емоцій – впізнаємо в цьому себе і чоловіка. І розуміємо, який фронт робіт перед нами.

3. Нам нікуди все це подіти – перетравити не можемо, наші емоції теж нікому не потрібні. У наших сім’ях немає збудованих гармонійно димоходів, коли молодші віддають емоції старшим, а старші перетравлюють і віддають далі. Ні в нашому дитячому досвіді такого немає, ні з чоловіком таке не траплялося (ще раз згадаємо, якими виростають хлопчики, емоції яких ніхто не забирав). Наставників у нас теж немає. Культури поводження з емоціями теж. Що залишається? Жити як вміємо, терпіти крізь зуби.

4. Ми збираємо негативні емоції тут і там. Ніби спеціально. Дивна річ, маючи всередині величезну купу всього важкого, ми чогось ще ходимо і збираємо звідусіль негатив. Дивимося телевізор, читаємо газети, вплутуємося в суперечки. Отримуємо нову порцію негативних емоцій, яку знову ж таки не здатні перетравити. Ще більше перевантажуємося.

Це вихідні дані, які є майже у кожній з нас, мало кому пощастило мати мудрих батьків, які вміють поводитися з емоціями.

Як же стати тим самим контейнером?

1. Розібратися зі своїми емоціями, накопиченими за 20-30-40 років. На допомогу – будь-які техніки. Листи, щоденники, медитації, тренінги, тілесні практики, сповіді – все що завгодно. Аби всередині почати розслаблятися. Ще раз скажу, що на сайті є стаття з 41 способом проживання емоцій.

2. Ніколи – чуєте? – НІКОЛИ не ділитися емоціями з дітьми. Навіть якщо дітям 10-15-20-30 років. Не вивалюйте на них свої проблеми, страхи, занепокоєння та інше. Це табу. Краще розкажіть подругам, чоловікові, листку паперу, батькам, дереву або в молитві. Але ніколи – дитині!

3. Перестати приймати емоції тих, кого ви слухати не повинні. В першу чергу – батьків. Якщо вони намагаються зливати вам негатив, розповідаючи про свої стосунки, труднощі, проблеми. Переводьте в жарт, коли чуєте пісню мами «твій батько зовсім мене дістав». Міняйте тему розмови, або припиняйте її. А то хорошої дочки репутацію заробите, але власним дітям дати знову буде нічого.

4. Знайти для себе точки виходу емоцій. Людей, яким можна розповісти щось. Це можуть бути наставники, подруги, батьки. Знайдіть форму, в якій хоча б частину найскладніших емоцій зможе приймати чоловік. Потроху тренуйтеся відкривати своє серце чоловікові так, щоб вам обом було не так боляче. І не накопичуйте. Нехай ваша посудина переживань завжди буде хоча б наполовину порожня.

5. Не збирайте негатив! У цьому світі його дуже багато, але вам-то це навіщо? Приберіть зі свого життя джерела інформації, яка несе тільки стрес.

6. Привчіть себе спершу давати дитині підтримку і турботу. І тільки потім читати нотації, якщо захочеться. Дуже важко закрити свій рот, коли здається, що дитина сама винна у тому, що трапилося і «я ж тобі казала»! Спробуйте – і побачите результат.

7. Треба захотіти зрозуміти важливість своєї функції як одного з батьків. Заради цього можна пожертвувати якимись іншими функціями, щоб сили залишалися і на те, щоб бути найкращим контейнером.

І окремо хочеться зупинитися на важливому пункті про те, щоб не зливати емоції своїм дітям. Я знаю, як іноді хочеться висловитися, а поруч нікого немає, так і підмиває сказати щось уїдливе про чоловіка або вилити на нього якусь проблему. Але результат буде досить серйозний і важкий – для вас обох.

Не зливати негатив дітям не означає удавати, що ти біоробот, і у тебе немає негативних емоцій і ніколи не буває. Це означає дотримуватися ієрархії, залишатися притулком для дитини та не намагатися її використати як зливну канаву.

Якщо емоції передаються від молодших старшим, тоді це все на благо і нікому не шкодить.

Розберемося, що ж прийнятно в стосунках з дитиною, а що – ні.

Що таке злив негативу?

  • Ви посварилися з чоловіком, з цього приводу ви дуже сильно хвилюєтеся. Підходить ваша дитина, і ви на рівному місці або через нісенітницю починаєте на неї кричати. Або, якщо дитина старша, ви починаєте розповідати: «Тато твій такий, тато сякий, а я бідна-нещасна, мучуся з ним стільки років!»
  • У вас проблеми на роботі. Вас пресує начальство, мучать клієнти або колеги, напруга дуже висока. І ось ви приходите додому і або кричите на дітей, або вивалюєте їм – «а ось я йому, а він мені, а ситуація така, як мене ця робота дістала, але зробити нічого не можу…». І все вивалюєте на голову дитини.
  • Ви хворієте. Вам якийсь страшний діагноз поставили, ви боїтеся. І ось ви йдете до дитини та висловлюєтеся їй. Де болить, як болить, який діагноз, який прогноз, які страхи. І додаєте: «ой, якщо я помру, як же ти без мене будеш!». А ще: «ой, не засмучуй мене так, а то у мене знову напад серцевий буде».
  • У вас складні стосунки з мамою чоловіка, і коли вона йде, ви дитині починаєте говорити, що бабуся погана, слухати її не потрібно, вона взагалі їй не бабуся, а так.
  • Ви розлученні з батьком дитини, і коли дитина питає про тата, ви їй починаєте розповідати про те, який батько козел, як він вас покинув, як гуляв з жінками, пив, скільки гидоти зробив, дитиною ніколи не цікавився, аліменти не платив і так далі.
  • У вас просто важкий день – і ви знову ж на дитину кричите або розповідаєте їй в подробицях, як все важко, страшно і нестерпно.

І так далі. Критерії прості:

  • Ваші емоції ніяк не пов’язані з дитиною і її поведінкою. Вам просто погано і хочеться кудись це вилити. Дитина в даному випадку потрапила під руку, вона зручнна тим, що їй нікуди від вас подітися.
  • Дитина не може ніяк вам допомогти й вирішити вашу проблему. Для неї це просто якась катастрофа, яка її дуже турбує, але зробити вона нічого не може, відчуваючи в цьому випадку тільки безсилля і депресію. Ваш виплеск емоцій призводить тільки до того, що у дитини підвищується тривожність і погіршуються стосунки зі світом, батьком і вами.

Якщо це так, то ми отримуємо звичайний злив негативних емоцій, деструктивний для психіки дитини виплеск, який може дуже сильно вплинути на неї надалі.

Я згадую історію, яку розповіла мені один психолог. На її тренінгу була жінка, років сорока. І ось вона стала розповідати свою дитячу історію:

«Моя бабуся кожен день надягала на мене білі гольфи. І хоча я цілий день на вулиці гуляла, бруднити їх було не можна. Як і сукню. Бабуся говорила, що її серце не витримає, і вона помре. Я дуже цього боялася, і іноді прала свій одяг у подружок, щоб бабусю не засмучувати.

Те ж саме бабуся говорила, якщо я затримувалася, якщо отримувала трійки, якщо не слухалася її або не допомагала їй вдома. Я найбільше у світі боялася, що бабуся помре – і все це через мене».

І поступово жінка перейшла на крик:

“Мені сорок років. Я закінчений невротик. Я не заміжня, у мене немає дітей. А бабця досі жива!!!»

Це сумна історія про те, як поведінка одного дорослого здатна вплинути на формування психіки дитини.

Мама – жива.

Але при цьому ви можете і навіть повинні показувати дитині своїм прикладом, як справлятися з емоціями. Показувати, що і вам буває сумно, важко.

Бо не зовсім жива мама, яка ніколи не сердиться, не втомлюється і в туалет не ходить – це хтось, з ким неможливі близькі стосунки.

Дитина ж не сліпа, вона бачить, що з вами щось не так, що у вас поганий настрій, а ви зверху наклеюєте неприродну усмішку і удаєте, що все добре. Як вона тоді може вам вірити? І як вона зможе тоді свої власні емоції усвідомлювати, приймати й проживати?

Які ж емоції ми дитині можемо і повинні показувати?

  • Дорогий, я втомилася на роботі, полежу відпочину трохи.
  • Синку, я засмутилася, що ви з братом побилися.
  • Донечко, у мене сьогодні був важкий день, давай просто полежимо разом у ліжечку.
  • Я плачу, тому що ти вдарив мене боляче.
  • Ми почитаємо книгу трохи пізніше, коли мама відпочине.
  • Я захворіла, мені потрібно полежати. Ти можеш принести мені водички, зробити масаж голови.

Критерії ті ж самі, але в цьому випадку дитина може для вас щось зробити і їй зрозуміло, що саме. Це щось житейське, не фатальне, воно вирішується.

Ваші емоції або пов’язані з дитиною безпосередньо – і тоді вона розуміє, як змінити свою поведінку. Або вони не пов’язані з ним – але ви це явно позначаєте і не додаєте зайвих подробиць. Просто – я втомилася, я трохи засмучена, злюся, хвилююся. Без деталей! Чому без? Тому що дитині все це знати не потрібно, їй це не буде корисно. Навіть навпаки. Мама-скиглій і жертва всього довкола не дає дитині сили жити. Та й сенсу – теж.

Позначаючи коротко свої емоції, ви показуєте, що мати їх – це нормально. Що у всіх це буває, що вони бувають різні, з ними можна і потрібно справлятися, їх потрібно проживати.

Але дитина не опиняється при цьому на першій лінії фронту. Це важливо. Тому не варто з дітьми «дружити». Дружба передбачає повне відкриття серця одне одному, обмін на рівних. У вас можуть скластися дуже близькі дитячо-батьківські стосунки. Це рідкість в сучасному світі, і саме цього багатьом із нас цього не вистачає. І навіть дорослим дітям потрібні не подруги, а мами. Мами! Старші, турботливі та близькі. Які можуть прийняти твої емоції, навіть якщо тобі вже двадцять або сорок років.

Навіть якщо у нас такого контейнера в дитинстві не було, і досі немає, ми самі можемо багато чого змінити – і для себе, і для своїх дітей. Як мінімум – варто спробувати.

Автор: Ольга Валяева

Залиште свій коментар

коментарів