Небажана дитина

Думка про те, щоб народити ще одну дитину, навіть не приходила моїм батькам в голову.

Переживши серйозну післяпологову депресію, під час кризи в країні, ледве зводячи кінці з кінцями й нескінченно позичаючи гроші на те, щоб прогодувати двох доньок, мама зважилася йти в бізнес. Тато на той час працював у міліції та вже почав серйозно випивати, він рідко проводив з нами вихідні і вечори.

Цей спосіб життя, коли ніколи нікого немає вдома, коли всі пішли по своїх справах, а діти полишені самі собі, вже щільно увійшов у життя сім’ї. Поки в коробочці з-під маминих туфель не набралося достатньо грошей на відпочинок у Криму…

Боже, яка це була казка!

Після дощового і прохолодного літа на спекотне морське узбережжя. Нам із сестрою приносило неймовірне задоволення бігати по гальці, купатися до посиніння, випрошувати на пляжі склянку черешні або трубочку зі згущеним молоком. Це свято життя в повній мірі торкнулося і батьків, вони ніби відволіклися від нескінченного виживання, розслабилися, помолодшали, стали ходити, тримаючись за руки.

А через місяць після повернення з півдня, я серед ночі застала маму на кухні в сльозах. Вона віджартувалася, але плакати стала регулярно, трохи пізніше до цього додалися з’ясування стосунків із батьком. Тест не обманював – нас всіх чекало велике випробування, поповнення в сімействі.

У свої 10 років я вже мала уявлення, як справи йдуть із зачаттям дітей, і (звідки б? З кіно?) знала, що є такі ось тести на вагітність.

Знайшла в маминій сумці, в потаємній бічній кишені. Дві яскраві смужки, щоденні скандали за стінкою, мамин дивний вигляд і самопочуття, стиснуті бабусині губи, сердите обличчя батька і розмови нескінченні, де одна і та ж фраза оточення: «нема чого злидні плодити!», Зустрічалася з якимось шаленим маминим «я більше туди не піду! »(це я тоді не знала« куди », а тепер перед очима статистика абортів в 90-ті, страшна статистика).

Все це поступово склалося в загальну картину, стало зрозуміло, що мама чекає дитину, що ніхто цю дитину не хотів, що всі навколо говорять мамі кудись піти і щось там зробити, а вона навідріз відмовляється. Відчувалося страшне, відчувалася біда, вона нависала над нашою квартирою, над нашим обіднім столом, де завжди лежать карамельки в вазочці, над кожною постіллю і прямо наді мною.

Цією бідою пахло зранку, коли мама смажила млинці з опухлими від сліз очима, ця біда лилася з крана під час нашого з сестричкою купання, ця біда жила в кожній кишеньці татової форми.

Так дивно було розуміти, здогадуватися, відчувати себе дуже по-дорослому, але бачити, як батьки, «розмовляючи», намагаються щільніше прикрити двері (а потім кричать так, що, здається, і сусіди за стіною чують).

Дивно було ненавидіти улюблену бабусю, яка явно (дитяче чуття таке точне) бажає нам чогось поганого, інакше чому мама після її приходу знову закрилася в туалеті і схлипує вже пів години. В один з таких моментів я не витримала і сказала їй, що все знаю, що я дуже хочу її підтримати. І дуже хочу брата або сестру, що буду їй допомагати, як з Олею, що ми разом з усім впораємося.

Уявляєте, так і сказала «разом впораємося», як зараз пам’ятаю ці почуття: безмежну любов, полегшення, що не потрібно більше прикидатися, рішучість якусь.

Мама тоді відразу перестала плакати й, здається, вперше за дуже довгий час по-справжньому тепло подивилася на мене, тепло і по-дорослому, як на союзника подивилася. І зараз, через роки, я розумію, що в тій ситуації ми з сестрою стали її єдиними друзями. Діти, яких вона вже народила…

Тато тоді поставив ультиматум: «Вирішиш залишити дитину – сім’я зруйнується».

Не міг він пробачити, що дружина на цей раз збунтувалася, стосунки у них були на межі розриву і без вагітності, а коротка південна ідилія вже здавалася сном. З невісткою перестали спілкуватися татові батьки. Бабуся і дідусь тепер передавали подарунки для нас або кликали в гості на вихідні, але мама навіть через телефон з ними не розмовляла, відразу передавала слухавку мені.

Подруги теж крутили пальцем біля скроні: «Куди вам третього? Ти тільки вилізла з психологічної ями, з грудними дітьми ніхто бізнес не веде». І аргументи були залізні, але залізна була мамина рішучість народжувати. Йшов час, аж до 7 місяця вагітності вона їздила «за товаром» в Хмельницький, тягала на собі величезні сумки з дитячим одягом, не кидала невеликий, але з такими зусиллями відкритий бізнес, який, до всього іншого, приносив дохід. А потім згорнула торгівлю на ринку, до кращих часів.

Я не знаю, на що жінка зазвичай сподівається в таких ситуаціях, звідки черпає сили, але точно можу сказати, що мама з гідністю несла всі труднощі, не скаржилася і була набагато добрішою, радіснішою і світлішою, ніж я пам’ятала з минулих часів.

Тато ж дуже багато пив, весь час обіцяв піти, але не йшов, з мамою вони не розмовляли, а спали ми втрьох (мама, я і сестра) на двоспальному ліжку і замикали на ніч кімнату, тому що якщо батько був не в дусі, то починав літати посуд, меблі та інші предмети. Думаю, що це – найважчий етап для нашої сім’ї, де на міцність перевірялися всі її члени.

Я намагалася повністю брати на себе турботу про сестру і домашні справи, мама, як могла, заробляла на хліб і намагалася не сумувати і не впадати у відчай, батько проходив важке і болюче випробування відповідальністю, алкоголем і (як з’ясувалося через роки), іншими жінками, але хто я така, щоб його засуджувати – час сам розставив все на свої місця.

Весь кошмар закінчився одного сонячного травневого дня, коли на світ з’явився мій молодший брат.

Мама вночі розбудила мене і прошепотіла, що зараз за нею приїде швидка і потім вона повернеться вже з малюком, дала вказівки на найближчі дні, поцілувала сплячу сестричку, зібрала велику сумку і поїхала. Я тут же розбудила Олю і ми з нею (ох уже ця дитяча віра в Бога) до самого ранку на колінах молилися, щоб все з мамою і дитиною було добре. Потім тато повернувся з чергування і, дізнавшись, що трапилося, став раз за разом набирати якийсь номер, питаючи «А -NNN- не народила ще?». У цей день він був абсолютно тверезий, але чомусь плакав…

А коли зі слухавки йому повідомили: «У вас син, 3600 50 см!», довго сидів нерухомо і дивився прямо перед собою.

Цей малюк осяяв наш будинок світлом з найпершого свого дня, він повернув туди мир і спокій, на довгі роки став тим центром тяжіння, який утримував всіх разом, поруч, в одній упряжці, тому що, як говорив кіт Матроскін: «Спільна праця, вона об’єднує». Ми всі славно потрудилися, щоб виростити цього хлопчика.

Здогадайтеся, хто тепер улюбленець всіх родичів? Хто найчудовіший, хто красивий, розумний і в усьому прекрасний малюк (ну як, вже давно не малюк, 17 років – не жарт)?

Спадкоємець, продовжувач роду, надія й опора батьків. Наших батьків, які пережили кризу і залишилися разом, не зважаючи ні на що.

Висновком з усієї цієї історії могло стати те, що чоловіки – козли та слабаки, що немовлята не повинні виношуватися і народжуватися в такій атмосфері. Що бути старшими дітьми в таких умовах – колосальний удар по психіці, що весь світ наш жорстокий, якщо навіть рідні люди так можуть з тобою вчинити (згадаємо позицію моїх бабусь і дідусів).

Але я не буду про це, а лише тихо подякую всесвіту за те, що ми впоралися, і що тепер у мене є ще одна рідна людина.

Якщо Вас схвилювала ця історія, подякуйте авторці лайком. Чи стикалися ви у своєму житті з подібними ситуаціями? Як оцінюєте поведінку батька сімейства? А самої жінки?

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів