В недорогій лікарні в палаті для безнадійно хворих лежали двоє

У палаті для безнадійно хворих лежали двоє: жінка сорока п’яти років і дівчинка чотирьох, а може, п’яти років. У дівчинки був pак мозку, запущена четверта стадія.

Дівчинка була сирота і недавно привезена з дитячого будинку в лікарню. Коли в дитячому будинку зрозуміли, що більше не можуть чути її стогони, крики, і напади хвороби стали повторюватися зі страшною швидкістю, було прийнято рішення відвезти дівчинку в цю недорогу лікарню, де зазвичай і збирають всіх безнадійно хворих і просто бідних, нікому з родичів не потрібних людей.

Дівчинці залишалося жити в цілому десь тиждень – сім днів, коли в її, відокремлену від усіх, палату, поклали ще одну пацієнтку, жінку сорока п’яти років з раком легень, який перейшов уже в повторний рак кістки, з прогресуючим метастазуванням. У цієї жінки теж нікого не було з рідних і близьких. Ну, як не було…

Коли вона була молода, у неї був наречений, але коли вона завагітніла, наречений відреагував вкрай негативно, сказавши, що зараз саме час робити кар’єру, а не дітей, і наполіг на аборті, під час якого були пошкоджені дітородні органи жінки, і вона залишилася безплідною на все своє подальше життя. Наречений через якийсь час «розсмоктався», як хірургічний рубець, також болісно, ​​болісно і не безслідно.

Мати цієї жінки померла, батька вона ніколи не знала, та й не хотіла знати, отож і жила відтоді – самотня і поранена душею, поступово стала ненавидіти всіх заміжніх і вагітних жінок, потім стала ненавидіти всіх дітей, потім, взагалі, всіх. Палила багато і страшно. І ось вона, безнадійно хворий пацієнт, знаходиться в клініці для «тих, хто помирає». Скоро її нікчемне життя нарешті закінчиться, але чому її обов’язково треба було класти в одну палату з цією дитиною, що вічно стогне, кричить, кличе маму без кінця?! Жінка не розуміла. Дівчинка її дуже сильно дратувала, злила, в серці жінки давно не жило вже співчуття до чужого горя і болю, тільки власні біль і образа на життя і жили в її душі.

На другий день їх спільного проживання в палаті стогони дівчинки ставали все нестерпнішими та нестерпнішим для жінки, а її плач за мамою, такою коханою і бажаною, і зовсім рвав серце і рани жінки до крові і на шматки.

«Ні, я більше не можу це терпіти, – крізь зуби бурмотіла жінка, – коли ж ця нестерпна дівчинка помре? Мені погано від своїх болю і нападів, а тут вона і день і ніч ниє, стогне, кличе маму… Перевести мене з цієї палати ніхто не переведе, я ж з «тих, що скоро помруть» пацієнтів. Ця маленька дівчинка не приходить до тями, і зовсім мене дістала… Не можу так більше, не можу. Чуєш, Господи, може, досить знущатися з мене? Ти мені навіть умерти спокійно не даєш, але я покажу тобі, я покажу! Зі мною жарти твої не пройдуть! »- так скреготала зубами жінка, потім у неї почався напад, і вона втратила свідомість від болю.

Вночі, на третю добу, коли жінка прийшла до тями, вона вирішила відключити той апарат, що підтримував ще видимість життя в дівчинці, і тим самим, позбавити і себе, й цю нещасну від спільних страждань. Жінка підійшла до ліжечка дівчинки. Та тихо стогнала. Здавалося, що стогін став як повітря для цієї дівчинки. Щоб відключити апарат, який підтримує життя в дитині, жінці треба було нахилитися над дівчинкою, і біля самої шийної артерії, поруч, витягнути клапан.

Коли жінка нахилилася і взяла пальцями потрібний їй клапан, дівчинка вперше за всі ці дні замовкла, затихла, потім радісно відкрила свої очі й сказала: «Мамо. Мамо, ти прийшла, нарешті». Обняла тремтячу жінку, що стояла над нею, і заснула тихо, спокійно, жодного разу не застогнавши.

Жінка застигла на місці. Все ще тримаючи нещасливий клапан в руці. Їй було дуже незручно стояти в такій позі над дівчинкою, що обійняла її за шию, але вона стояла. Довго стояла. Ноги затекли, і руки теж. Вона плакала, тихо плакала, щоб не розбудити дівчинку. Дівчинка рук своїх не знімала. Здавалося, вона ніколи взагалі їх не зніме. Через деякий час жінка знайшла можливість акуратно прилягти поруч з дитиною серед усіх цих трубок і катетерів. Потім і вона заснула.

Прокинулася жінка від незвичного для неї почуття пильної уваги. І правда – на ліжку сиділа дівчинка, вся в трубках, нечесана, зі смішним скуйовдженим волоссям, і пильно, майже не кліпаючи, дивилася на жінку. Коли жінка прокинулася, дівчинка серйозним голосом запитала:

– Мамо, ти де так довго пропадала? Я вже зачекалася тебе тут!

Що вдієш, а відповідати треба якось. І жінка сказала:

– Доню, твоя мама багато працює. Я тільки вчора з відрядження. Може, припиниш мене відчитувати та обіймеш?

Тут же вся серйозність дівчинки пропала без сліду, вона посміхнулася всім своїм ротом з молочними нерівними зубами, і кинулася мамі на шию.

– Я знала, що ти прийдеш за мною! Я знала! Я одна тебе чекала! Всі говорили, що у мене немає мами, немає тебе, ти уявляєш? Але я їм не вірила. А ще вони говорять, що я скоро помру! Теж неправда. Їм що, більше робити нічого, мамо, як тільки залякувати людей? – так шепотіла дівчинка на грудях у жінки і просто не могла зупинитися.

Поки дівчинка шепотіла слова і притискалася до грудей жінки, остання гірко думала про те, що хвороба поруч, причаїлася, і чекає свого часу, тільки на коротку мить давши дівчинці щастя знайти матір, хай і не справжню, і таку ж безнадійно хвору і змучену.

«Боже, що за нову хитрість ти придумав мені на прощання?! До чого цей сарказм, га? »- думала жінка. Але однієї, вільною рукою, вона невпинно й ніжно гладила пухнасте скуйовджене волоссячко на голові дівчинки (через свою бідність дівчинка уникнула лікування хімічними засобами: хворобі просто давали йти своїм ходом, і тому нічим не опромінювали дитину, і тому пухнасте волоссячко на голові так смішно стирчало на всі боки).

На хвилину дівчинка замовкла – починався напад головного болю. Лютий і болісний. Мала ніяк не показувала, що у неї щось болить, але жінка-то знала. Вона сказала дівчинці:

– Доню, ти давай, тихесенько приляж зі мною поруч, і я тебе ось так обійму, і ми будемо лежати разом, добре? Відпочиньмо!

– Так, мамо, давай, тільки я очі закривати не буду, все ніяк надивитися на тебе не можу, така ти у мене красуня!

Малятко лягла на бік так, щоб весь час бачити маму, дивилася, намагаючись якомога рідше кліпати, і посміхалася, намагаючись не показати, що у неї болить і розривається зсередини голова. Це можна було зрозуміти тільки по сильно стиснутим щелепам малої: нерівні молочні зубки міцно стиснули «ворітця» рота, і не дозволяли жодному стогону вирватися назовні. Так і заснула дівчинка, з зімкнутими щелепами, весь час посміхаючись. Вночі почалася криза. Лікарі прийшли, розвели руками, помахали співчутливо головами над тілом дівчинки, сказавши, що кінець близький, і вони нічого не можуть зробити. Їм дуже шкода.

Дівчинка металася в маренні, не приходячи до тями. Жінка весь час сиділа поруч, не випускаючи зі своєї руки ручку малої. Всі власні напади і болі жінки відійшли кудись на далекий план, а вона не відчувала їх зовсім. Все її життя, всі, що залишилися ще в тілі, почуття зараз були віддані дівчинці, і належали вже не самій жінці, але дитині, що металася в маренні. Жінка запам’ятовувала кожну рисочку тіла своєї довгоочікуваної дочки. «Боже, яка вона у мене гарненька, – думала жінка, – яка смішна і сильна в той же час. Маленька, правда, але хіба це біда».

Жінка спробувала помолитися, але жодної молитви не пам’ятав її мозок. Навіщо їй були потрібні молитви, коли не було в її житті сенсу? Раніше. Але тепер. Ах, як все не вчасно, невлад. Тоді жінка знову заговорила з Богом тією мовою, що знала. Тими словами, що вживала і раніше в бесідах, докоряючи йому, але тільки тепер щось змінилося. Не було закидів і образ, не було погроз і проклять на словах жінки, але були вистраждана мудрість, чистота смирення і… паросток могутньої любові:

– Боже, я багато разів говорила тобі погані, образливі слова. Якщо можеш, прости. Я ненавиділа життя і себе, прости. Я не вміла і не хотіла любити – прости. Нічого не прошу для себе, і немає в моєму серці жалю до себе, що так довго отруював життя моє. Хочу тільки сказати: що б ти не вирішив, нехай буде так, як тобі треба. Якщо можна, то забери біль донечки моєї, і дозволь мені розділити її біль зі своїм, бо нічого страшнішого немає на землі для людини, ніж матері бачити муки дітей її. Спасибі, Боже, що вислухав, я знаю це.

На наступний ранок дівчинка затихла зовсім. Не кидалася, що не стогнала, не рухалася. Жінка зрозуміла, що дитина померла, але знову не народилося в серці жінки образи на Бога, бо тепер вона стала справжньою матір’ю, і хотіла тільки одного: щоб її дитя не знало мук, чи то на землі або ще де-небудь. Тихо дивилася вона на обличчя дівчинки своєї, таке чисте і спокійне. І посміхалася.

Дівчинка відкрила очі та сказала:

– Мамо, ти можеш знайти мені альбом для малювання і кольорові олівці, мені терміново треба щось зробити? – вигляд у неї був дуже серйозний, брівки насуплені, в очах – думка.

«Моя дитина жива, – подумала жінка, – жива моя дівчинка». Радість, що прилила до її серця, була такої сили й могутності, що, здавалося, її зараз розірве на місці від щастя, і це не зважаючи на те, що жінка не спала кілька діб поспіль, перенервувала. Ну, про те, що вона сама з ракових хворих, що вмирають, жінка просто забула. Чи до хвороби їй зараз, коли її дитина так наполегливо вимагає собі альбом для малювання та олівці …?

– Сонечко, ти як себе почуваєш? – ласкаво і незвичайно ніжно запитала вона.

– Мамочко, як ніколи добре, а тепер, коли ти повернулася з відрядження, взагалі, тільки те й роблю, що відчуваю себе добре, але вчора мені снився сон: прилетіло двоє чорних драконів до мене, і хотіли спалити моє ліжечко. Я сказала одному з них, що у мене є мама, і показала кулак. Навіть два кулаки! – дівчинка міцно стиснула кулачки й виставила їх люто вперед, – ось так саме йому я і показала! Той дракон, що вивергав на мене вогонь, злякався і сказав, що йому тут більше робити нічого.

«Тут оселилася радість, любов і сила», – сказав він, – тут немає їжі. Нам тут більше нема чим поживитися ». І забрав другого дракона в оберемок, а відлітаючи, сказав: «Хочеш швидше піти звідси з мамою? Малюй мене, малюй мого друга, і ще те, що побачиш ». Потім полетів, і мені стало так добре, так добре! Так ти даси мені альбом для малювання?!

– Звичайно, доню. – Жінка попросила медсестру купити все те, що просила її дочка. І коли альбом лежав на колінах дитини, запитала:

– Доню, ти дозволиш мені ненадовго відлучитися по роботі?

– Звичайно, мамо, тільки приходь скоріше.

Жінка замовила таксі та поїхала у свою квартиру. Там вона найняла робітників, щоб вони привели її занедбану квартирку в нормальний вигляд – у самої жінки сил поки все-таки було замало. Вона купила багато кімнатних квітів, і попросила сусідку поливати їх частіше, поки вони з дівчинкою не повернуться додому. У тому ж, що вони вийдуть з лікарні для приречених, жінка тепер не сумнівалася.

Коли вона повернулася в палату, дівчинка показала їй свої перші малюнки.

– Ось він, мій дракон, що весь час смажив мене у своєму вогні, поки ти не повернулася з відрядження. Він дуже чорний і брудний, у мене навіть олівець закінчився, поки я замальовувала його. Ось другий дракон: він сірий і пухкий, цей дракон літав над твоїм ліжечком, мамо! Поки я їх малювала, мій дракон сказав мені взяти гумку, і стирати його поступово з листочка. Це дозволить нам з тобою вийти звідси скоріше! Він так сказав. Ти не повинна мені допомагати, це він теж сказав. Це моє завдання. Я впораюсь.

Малятко посилено працювала гумкою, і не збиралася більше засинати. Минув тиждень, пройшов другий, лікарі взялися робити томографію і рентгенівські знімки з обох пацієнтів, що все ще жили, всупереч встановленим лікарями термінам і графікам. Знімки показали, що пухлини мозку, метастази в кістках і нарости на легеневій тканині розсмоктуються з неймовірною швидкістю! Незрозумілий процес… Чудо! Чи може таке бути?!

А дівчинка все стирала і стирала гумкою з паперу двох грізних драконів: чорного і сірого. І робила це з великим старанням, ретельністю та успіхом. Незабаром від драконів не залишилося і сліду – все стерто. Вторинні рентгенівські знімки показали взагалі неможливе – повну відсутність пухлин і метастаз – повну ремісію. У цих дивних пацієнтів взяли аналізи для досліджень і, можливо, майбутніх сенсаційних відкриттів, і відправили з лікарні, оскільки ця палата була необхідна іншим безнадійно хворим людям. Мати з донькою повернулися до рідного дому, і більше ніколи не розлучалися надовго.

І тому ми скажемо в кінці оповідання:

люди, всі ваші хвороби беззахисні перед вашою ж енергією любові. Повірити тільки треба в себе, в те, що ти сильний і здатний любити. Сенс життя не в тому, щоб вилікуватися, а в тому, щоб своє тепло і ніжність безперестанку дарувати собі коханому, іншій людині, своїй родині, Землі-планеті, що здригається в муках від діянь людини. І дарувати любов треба безкорисливо. Всім серцем. Будьте щасливі.

Залиште свій коментар

коментарів