Здав до притулку людей похилого віку. Останні слова матері раз і назавжди змінили його життя

Ця сумна історія зворушила мене до глибини душі, і я вирішив розповісти її вам, щоб ви теж задумалися і цінували кожну проведену мить з батьками.

Це сталося в одному із невеличких містечок України.

На днях я повертався з роботи та побачив сусіда з мого під’їзду, який сидів на лавочці і плакав. Середнього віку чоловік, не приховуючи сліз, сидів і дивився в одну точку. Було видно, що у нього трапилося якесь горе.

Я підійшов і запитав, чи можу я йому чимось допомогти, на що він мені відповів: «Мені вже ніхто ніколи не допоможе. Я буду жити з цим до кінця своїх днів, бо немає мені прощення». Чоловік розповів мені про своє горе, яке гнітило його зсередини і не давало спокою.

У лікарні, звідки він щойно приїхав, лежить його мама, здоров’я якої останнім часом сильно погіршилося, і він не в силах їй нічим допомогти. Справа не в грошах (він заможна людина і непогано заробляє), просто його мама вже старенька і всі болячки даються взнаки.

Колись, років п’ять тому, він відправив свою маму в будинок для людей похилого віку, тому що працював і не міг за нею доглядати. Так, його мати не була безпорадною, але вона вже була в віці й не могла ходити, тому йому майже кожного дня потрібно було приносити їй додому продукти.

У якийсь момент він вирішив, що йому буде зручніше відправити її в будинок для людей похилого віку, щоб за нею був належний догляд. Принаймні йому було так зручно думати, щоб совість не мучила.

Чоловік працює керівником на великому підприємстві, а тому, через свої обов`язки, змушений багато часу проводити на роботі. Він рідко їздив до будинку похилого віку, щоб провідати матір – робота, жінки, друзі.

Сьогодні вранці йому зателефонували, і жіночий голос сказав, що його мама лежить в лікарні і їй дуже погано, і вона просить, щоб він приїхав. Чоловік відразу поїхав до неї. За останній рік він жодного разу її не навідав, на очі відразу набігли сльози, а на серці засів тяжкий камінь …

Коли він увійшов до лікарняної палати, то побачив свою маму, яка лежала в ліжку і важко дихала.

«Здрастуй, мамо», – тихенько мовив він;

«Здрастуй, синочку», – прошепотіла жінка.

Вигляд вона мала дуже хворобливий: дихання супроводжувалося хрипами, а колір обличчя був зовсім неживим. Вона звернулась до сина і попросила вислухати її, не перебиваючи, бо їй дуже важко було говорити. Ті слова, які вона сказала своєму синові, назавжди залишаться в його пам’яті, і ті слова він не забуде до кінця свого життя:

«Синку, не сердься, будь ласка, що я не повідомила тобі про свою хворобу, просто я знаю, що в тебе дуже багато роботи, і я не хотіла тебе турбувати. Лікарі, звичайно, мовчать, але я ж розумію, що мені залишилося вже недовго жити, тому я і попросила тебе покликати, щоб попрощатися. Я хотіла лише тебе побачити і переконатися, що з тобою все добре, адже я так давно тебе не бачила.

Мені не страшно – я вже звикла до самотності. Я боюся лише за тебе, щоб ти ніколи в житті не зазнав подібного, щоб твої діти завжди дбали про тебе.

Шкода тільки, що я вже цього не побачу, не побачу як ростуть онуки, не почую їх радісний сміх. Сину, будь ласка, не затягуй… Одружися, заведи сім’ю, адже сім’я – це сенс життя, і я хочу … »

Тут жінці стало погано, і він вибіг, щоб покликати лікаря.

Мати так і не прийшла до тями. Лікарі нічого не обіцяють, тільки й говорять, що вірте в краще і приходьте частіше, тому що матір сумує за вами.

Залиште свій коментар

коментарів