Бумеранги добра, вони всюди. Просто скажи добру – «ТАК!»

Сплю третій день. Хворію.

З сну мене зараз висмикує дзвінок по телефону.

Я переполошилася спросоння, хапаю трубку, не глянувши на номер:

Loading...

– Ви дали неправильну адресу або вас вдома немає? – обурюється хтось на іншому кінці трубки.

– Ви хто, вибачте? – не розумію я.

– Я кур’єр. Я вам пакет везу від Н.

Далі вона диктує мою адресу.

– Адреса правильна. Я вдома.

– Ну як вдома? Ну ось я дзвоню – і ніхто не відкриває! – ледь не плаче вона.

Я чую, що вона і справді дзвонить по домофону, але мій домофон мовчить, значить, вона дзвонить комусь іншому.

– Дівчино, ви не той під’їзд вибрали або будинок.

– Ну як не той? – ниє кур’єр. – Ну ось же!

Вона ще раз диктує мою адресу.

– Я не знаю, куди ви телефонуєте, але не до мене додому!

Я теж починаю злитися. Ну що там за дурепа? Дзвонить, головне, і на мене лається! У наш час при навігаторах в кожному телефоні як адресу не знайти? І взагалі, заздалегідь треба дзвонити, я вдома тільки тому що хворію, зазвичай вдома в цей час нікого немає.

Через 5 хвилин дзвінок у домофон. Знайшла, мабуть.

У мене розколюється голова. Я кудлата, в піжамі і халаті, тільки градусника під пахвою не вистачає, в капцях чоловіка (чортзна, де мої) волочусь до ліфтових дверей. Виглядаю як опудало на полі, можна ворон розполохувати.

Готова, що зараз вона мені висловить щось, а я – їй.

І тут з ліфта виходить худенька, маленька, геть застуджена дівчинка. Вона замотана шарфом, але червоні хворі очі і закладений ніс видають її з головою.

Я розумію, що вона дзвонила просто від безсилля. На ручки хотіла. Це мені погано – і я можу собі дозволити лежати. А їй теж погано, але вона в заметіль бовтається по місту – розвозить хворим тіткам подарунки. Мабуть, відповідальність. Або гроші дуже потрібні.

Вона простягає мені пакет.
Мені стає її дуже шкода. Я навіть не уявляю, як би я зараз, в своєму стані, повезла б кудись замовлення.

– Температура у тебе, так? – питаю я.

– Не знаю, але морозить, так.

– Зараз, постривай секунду…

– Я поспішаю.

– Секунду !!

Я повзу додому. Гостей приймати я точно не буду зараз, але просто зачинити двері – теж не по-людськи.

Я беру термокухоль з написом РОБИ ДОБРО!  (це мені на минулий новий рік друзі з фонду подарували) і наливаю туди гарячого чаю з лимоном зі свого термоса. Потім хапаю імбирне поросятко і упаковку парацетамолу.

– На, тримай подаруночок, – простягаю я дівчинці. – Тобі зараз треба. Гарячий чай, солодке печиво і жарознижуюче – це майже щастя в нашому стані.

– Ой, а як я вам потім кухоль поверну? Знову сюди тягнутися?

– Нє, – я сміюся. – Не тягнись. Просто пий і видужуй. Бачиш, написано: РОБИ ДОБРО? Ось. Це подарунок.

– Просто так? Спасибі, – посміхається дівчина. – Якщо чесно, мені здається, я майже вмираю. А у мене ще дві адреси.

– Може, таксі тобі взяти?

– Ні. Дякую. Там такі корки, а мені сьогодні треба встигнути до 17…

Дівчинка робить ковток з термокухля і розпливається в блаженній усмішці. У неї навіть щоки рожевіють відразу.

– Боже, з лимоооооном …

– На здоров’я, подруго. Видужуй.

Я повзу назад в ліжко. По дорозі відкриваю подарунок від замовника.
Пряник з логотипом їх компанії і. . . термокухоль.

Мені стає смішно.

Бумеранги добра, вони всюди.
Просто скажи добру Так)

Залиште свій коментар

коментарів

Loading...