Розмова з психологом: «У мене син – дурень!»

Чоловік і дружина прийшли до мене вперше.

Я була вже стомлена (5-я консультація), голодна і від цього, чомусь спокійно-незворушна.

– Я перший раз у психолога! – заявляє роздратовано чоловік. Сюди ходять тільки дятли різних порід.  Якого біса, я на це погодився!
– І?
– Що і?! Син у нас. У мене. Дебіл! – заводиться він.
– Дебіл – це психіатричний діагноз, – втомлено кажу я. – Ваш син в цьому сенсі дебіл?

Чоловік вже починає дивитися на мене, як на дебілку. Потім переводить погляд на дружину з німим запитанням: «Ти до кого мене привела, га ?!»

Вона, зіщулилася, сидить на краю стільця, очі відводить. Руки, затиснула між колінами.
Він з досадою кривиться, повертається до мене, мовчить. Я теж. Не витримує. Злиться ще більше.

– Ось ви ж начебто психолог, так? Хм. Ну так поясніть мені тоді, що мені з ним робити?
– З ким?
– З сином!
– А що з ним?

Чоловік розширює очі іще більше, дивуючись моїй тупості і нездатності читати думки. Знову повертається до дружини з виразом: «Де ти цю дуру знайшла?» Але дружина, досвідчений боєць, сидить не піднімаючи очей, і лише по тому, як блідне її обличчя, я розумію – всі сили у неї пішли на те, щоб привести чоловіка до мене.

– У нього немає кнопки стоп, розумієте. Шмаркач 14-річний, а поводиться так, як …
– Як?
– Після роботи приходжу додому. Черевики посеред холу стоять. Я йому й кажу: «Ти хоч що-небудь в цьому житті вмієш робити? Хоча б черевики на місце поставити ». Сто раз говорив йому, що треба ставити черевики збоку, а він, як дебіл, нічого не розуміє. Усе в житті йому легко дістається. Знову телефон зламав – не цінує моєї праці. Ніколи не ділиться нічим зі мною. А матері взагалі грубіянить. Удома нічого не робить. Усі слова, як об стіну горох. Ні сорому, ні совісті. Що ж з ним робити ?! Як знайти порозуміння? Ви ж психолог, ну так порадьте !!! Є у вас якісь рецепти?

– Є, – відповідаю, порушуючи всі канони психологічної консультації.
– І рішення є?
– Є, – чманіє від своєї нахабності ще більше.

Розумієте, є алгоритм психологічної консультації. Особливо першої. І мене вчили, що перша зустріч – це збір інформації, визначення проблеми, налагодження контакту. Ні про яку терапію тут і мови немає, тим більше про якісь рішення. Що на мене найшло ..? 🙁

– Я правильно Вас зрозуміла, що Ви не знаєте як розмовляти з сином і не можете знайти з ним спільну мову?
– Так, я ж вже сказав!
– Рішення є, дуже просте. Але не знаю чи впораєтеся ви з ним, – з абсолютно щирим сумнівом кажу я.
– Ну? Говоріть!
– Це не говорити треба, а негайно робити.
– Що робити???
– Як звати вашого сина?
– Антон.

І тут я зовсім нахабнію (колеги мене зрозуміють, про що я), дістаю аркуш паперу, маркер пишу на ньому: «Син Антон, 14 років», кладу в дальній кут кабінету і пропоную чоловікові уявити свого сина, що стоїть на цьому аркуші.

– Вийшло? – питаю.
– Так!
– А зараз повільними кроками підійдіть до листка, встаньте на нього, увійдіть в образ сина і станьте ним.

З явним сумнівом на обличчі, він робить це. Закриває очі.

– А тепер скажіть, що зараз відчуваєте?
– Страшну самотність. Хочу плакати, стримую сльози.
– Від чого?
– Від образи. Усі смикають, дістають. Те не так, це не так. Жити не хочеться. Я для всіх – виродок.
– Для всіх – це для кого?
– Ну, для всіх.
– Для кого?
– Ну, для батька.
– А чого б хотілося від нього?
– Щоб хоч раз похвалив. Запитав як справи і, щоб не кричав. Щоб … я ж теж чоловік, щоб пишався мною.
– Зробіть вдих і на видиху виходьте з листа.

Чоловік мовчки підходить до стільця, сідає. Тиша. Жінка витирає сльози.

– Я все зрозумів, – майже пошепки. – Все зрозумів. Я себе теж так відчував у його віці. А від батька були одні докори.  Я зрозумів все. Дякуємо.

Очі у нього і у дружини ясно-зелені. І вуха у нього якісь добрі, зворушливі …

Усе тривало 18 хвилин. Перший раз в моєму житті.

Залиште свій коментар

коментарів