Прилетіла з Америки і зайшла до подруги в гості…

Після мого розлучення з чоловіком, я присягнулася собі, що більше ніколи в житті не зв’яжуся з нашими.

Хочу Джона, Хосе, Карла- тільки не Івана. Не тому, що всі Івани- погані … а тому, що зажерлися.

Розпестилися. Викривилися… Очікування часом розміром із Говерлу, а можливості – ростом із мурашник. І це тенденція.

Так, мені добре говорити – я кажу з Америки, де чоловіки гуляють з дітьми, катають їх на гойдалках, і забирають на весь день у вихідні, даючи дружині сходити на манікюр. Вони, так само як і дружина, встають до дитини, що кричить, ночами, і міняють памперси. Вони не соромляться відмовитися від бару після роботи, коли вдома чекає сім’я. І вони не вважають це – подвигом. Це нормально! Це правильно! Назвалися сильною статтю – будьте люб’язні, будьте сильними! Ваша сила в тому, щоб розуміти нашу слабкість. А не користуватися нею.

Пам’ятаю, як одного разу зайшла до подруги. Вона була в декреті, з маленькою донькою на руках. Забігана, втомлена жінка і її чоловік, що сидить в розтягнутих штанях, і грає в комп’ютер… Я присіла на диван, подруга заметушилася з чаєм, віддавши мені на кілька хвилин дитину. Вона металася по маленькій кухні, збираючи чашки і блюдця, одночасно помішуючи суп на плиті, і годуючи кота.

Чоловік, що сидів за грою, навіть не поворухнувся, хоча дитина у мене на руках почала плакати і вигинатися. Я, намагаючись її заспокоїти, стрибала по кімнаті, улюлюкаючи і кривляючись, в той час як її батько, байдуже глянувши на це дійство, продовжив стрілянину. “От козел.” – подумала я, вся мокра від стрибків з дитиною, що горлала. Хотілося підійти і тріснути, та так, щоб сам вкарбувався в свій монітор своєю нахабною фізіономією …. Але чоловік, слава Богу, не мій, тому бити не можна. А так хотілося…

Подруга поставила чай на стіл, і прийняла з моїх тремтячих рук кричущу дочку. Я з полегшенням сіла на стілець, витираючи спітніле чоло і судомно роблячи ковток чаю. Подруга заспокоїла дитину, і втомлено мені усміхнулася.

Тільки зараз я помітила дрібні зморшки на її молодому обличчі, і недбало забране в пучок волосся. Завжди радісна і доглянута, зараз вона була схожа на загнану коняку, змилену і до смерті втомлену. “Як ти?” Запитала вона, не доторкнувшись до чаю. Ми давно не бачилися, я прилетіла з Америки через кілька років і новин було багато…

Вона вийшла заміж, народила. Чоловік працював дрібним менеджером, грошей було мало. Вона, сидячи в декреті, намагалася підробляти перекладами, сиділа ночами і бігала з дитиною по лікарях. То застуда, то грип. То щеплення. То зуби …

Я сиділа, слухала і волосся ворушилося на голові. “А чоловік? Допомагає? “Несміливо поцікавилася я, заздалегідь знаючи відповідь. Вона тихо зітхнула, і опустила очі. “Звичайно, він, буває, дивиться за нею, поки я прибираю. Вона порохотягу боїться … Він з нею в іншій кімнаті сидить… ”

Я відвела погляд до вікна. Тихий, сльотавий вечір, брудний сніг на тротуарі … потоптаний мільйонами ніг таких же нещасних жінок, що штовхають коляску, що застрягає в підталих калюжах. Тьмяні ліхтарі, і черевики, що протікають. Вони дбайливо підтикають теплі ковдри під сплячих дітей, хлюпотячи в мокрому взутті додому, поспішаючи приготувати вечерю так званим “чоловікам”.

Тягнуть сумки з базару, штовхають коляску в під’їзд без пандуса. А вдома, розриваючись на частини, готують вечерю, прибирають і сушать мокрі черевики, не спускаючи з рук дитини. І це все для того, щоб нести звання “дружини”. І ніхто їх за це не похвалить. Не обійме, не притисне до грудей і не оцінить. Тому що “вона повинна”. А він “не повинен”. Він же на роботу ходить ….

Я не стала розповідати їй про те, що мій чоловік, та й будь-який “чоловік”, зазвичай допомагає. І не чекає, поки дружина попросить. І не робить ласку. І береться за посуд і порохотяг сам, прийшовши з роботи і переодягнувшись. І дітей відвозить увечері в басейн, щоб дружина відпочила. І любить, і не дивиться з докором. І що це – нормально!

Я мовчала. І дякувала Богові за те, що я живу в світі, де це-нормально. Там, де чоловік є голова сім’ї, що несе левову частку домашніх обов’язків, не чекаючи похвали. Він не тільки фізіологічно хлоп.

Він чоловік, сильний, що розуміє, повноцінний партнер в сімейній рутині. Він ходить на роботу, їздить за продуктами і допомагає робити вечерю. Він звично миє посуд, а потім, згрібаючи дітей в оберемок, грає з ними в комп’ютерні ігри.

Він – батько, чоловік, стіна. А я можу в цей час загорнутися в махровий халат, і писати чергову статтю. Тому що я- теж людина, у мене є хобі і життя, крім памперсів. І ніхто не вимагає від мене пирогів і швабри, тому що поважає і любить. І дорожить, і, головне, береже. І тому що він – справжній чоловік…

Так, мене розпестила Америка з її рівноправністю, і свободою думки. І так, я люблю бути жінкою, а не домашнім роботом. І мені подобається те, що мої сини виростуть партнерами своїм дружинам, а не користувачами, які сидять в розтягнутих треніках і байдуже спостерігають за дружиною, що бігає і падає з ніг…

“Підкаблучники”, скажуть більшість хлопів, що сидять зі склянкою пива в “розливайках”, чиї дружини зараз доглядають дітей і наспіх чистять картоплю на вечерю. А я вірю, що саме вони і є стадом невдячних “нечоловіків”, що сидять на поламаних жіночих спинах, пихкаючи від гордості, що вони – сильна половина людства. Де вже там …

*** “Їсти давай! “, Чую голос з нізвідки. Різкий вигук вивів мене з моїх роздумів. Це наш гравець прокинувся, зголоднів, бідний. Подруга втомлено піднялася, мовчки налила суп і поставила перед “чоловіком”. Він, не сказавши “спасибі”, почав хлебтати з тарілки. “Хліба дай!” Вказав він, не зрушивши з місця… “Чоловік ?!” подумалося мені… “Та ні, просто (самі придумайте слово) …”

Дівчатка, дівчата, жінки! Давайте себе любити! Давайте ж навчимося відрізняти “ось таких” від “нормальних хлопів”! Є ще хороші чоловіки, турботливі, котрі дбають! Є вони, ті, що не вважають вас-прислугою! Повірте, сильна жінка-це та, що живе зі слабкою, нікчемною істотою, і змушена бути сильною… . Шукайте, дивіться, і не потрібно компромісу. Життя у нас одне, любіть і поважайте того, хто йде з вами під руку у житті. Того, хто вас веде за собою, а не їде на ваших поламаних шиях…

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Підготувала-Анна Рибалка

Залиште свій коментар

коментарів