Чи будуть вам допомагати дорослі діти

Нещодавно в мережі прочитала довге обговорення того, що, як не виховуй дітей, виростають вони невдячними.

І допомоги від них не дочекаєшся. І на прохання вони реагують неохоче. І взагалі, намагаються без особливої ​​потреби на очі не потрапляти. Так, дійсно, треба плекати в дітях подяку, бажання допомагати, чуйність. Розповім, як у нас.

Я мию підлогу, на кухні весело базікають мої дорослі син і дочка, що приїхали погостювати з теж дорослим племінником. Через якийсь час син проходить в кімнату і назад – за телефоном, напевно, і на хвилину зупиняється біля мене, мами, що орудує шваброю. «Чого?» – питаю я кивком. «Можна пройти?» – теж мовчки показує він. «Звичайно, йди», – відповідаю я з усмішкою вголос.

Батьки – завжди донори для своїх дітей

Жвава балаканина на кухні поновлюється.

– Пиріг спікся, можете витягти його і їсти! – кричу я їм з коридору. – І морозиво там до нього є в морозилці.

– О, дякую, мамо! Ти будеш?

– Ні, зараз ніколи.

Так і живемо. Я намагаюся ні про що не просити своїх дорослих дітей, що  живуть окремо. І готувати їм смачненьке, коли вони приходять. Адже вони так нечасто приходять. А зідзвонюємося ми і того рідше. Нам простіше спілкуватися «листуванням» – добре, що різноманітних месенджерів зараз повно.

Та й чого турбуватися даремно? Я не смикаю їх. Знаю, що все добре. А якщо не дуже добре – вони самі з’являться. Напишуть десяток повідомлень в вотсапі. Приїдуть додому за якимись краплями: «Мамо, а ти ось це в дитинстві у мене як лікувала?» Ну, або гроші там їм знадобляться, або машину взяти напрокат.

Ми, батьки, звикли віддавати. А як ще? Нас це радує.

– Мамо, тобі, може, допомогти треба було? – вже перед відходом дочка трохи винувато заглядає в очі.

– Та ну що ти, все нормально. Тобі своїх справ вдома вистачає.

– Вибач, що так мало побув сьогодні, я ще завтра, напевно, зайду, – каже син.

– Не переймайся, все добре! Дякую, що прийшли. Ідіть гуляйте. Давайте я вас клацну хоча б в коридорі.

– Аааа! Тільки не кажи про свої нескінченні соцмережі!

… У мене є мама, їй 80 років. Я приходжу до неї, п’ю чай, вона витягує якісь спеціально приховані для мене цукерки: «Візьми, ти такі любиш, а я ні». Після чаю вона мало не грудьми кидається між мною і раковиною:

– Я тебе благаю, нічого не мий. Я сама все помию спокійно, коли ви підете!

– Мамо, тобі, може, щось важке з магазину привезти – крупи, цукор?

– Не треба! Мені лікар каже щодня кудись ходити: сьогодні за хлібом, завтра за молоком. Я візьму візок і все сама привезу.

Я дзвоню мамі не так часто, як їй би хотілося. Просто, чесно кажучи, я в принципі дуже не люблю розмовляти по телефону. Мама іноді ображається. Сама вона мені дзвонить вкрай рідко.

– Мамо, чого ти, набери сама, коли хочеш, я з тобою з задоволенням поговорю!

– Ну що я буду тебе смикати… Як у вас справи, все добре?

– Все добре…

– Спасибі, що подзвонила. Якщо тобі треба допомогти з дітьми – ти телефон знаєш …

Батьки – завжди донори для своїх дітей. Це я чітко засвоїла. Не треба чекати якоїсь виділеної уваги для себе, регулярної допомоги, перманентної участі. Їх турбота, звичайно, посилиться, коли ми станемо старші. Але поки ми можемо давати – ми даємо. І не чекаємо нічого у відповідь.

Так нас виховали наші батьки. Вони теж завжди хотіли тільки віддавати і нічого не вимагали натомість…

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Підготувала-Анна Рибалка

Залиште свій коментар

коментарів