Вони трійнята, всіх заберете?

Мене звуть Міла. Мого чоловіка Саша. Ми одружилися сім років тому. Весілля було пишне і веселе.

Гості від душі бажали нам любові, взаєморозуміння і, звичайно ж, дітей. За ними ми і поспішили відразу після весілля.

Перша моя вагітність була невдалою, ембріон застиг у розвитку, як це називають — «замерз». Ми посумували і продовжили свої старання. Але знову все йшло не так. Друга вагітність була ще гіршою за першу, позаматковою. А після операції мені винесли страшний вердикт — я ніколи більше не зможу мати дітей.

Тепер вже наше горе було безмежним. Ми з Сашком обидва сильно переживали. Почали жити для себе, наживати добра. Але ось нам вже по тридцять. У нас є все необхідне: квартира, дача, дві машини. Ми двічі на рік розважаємо себе подорожами за кордон, але відчувається в нашому житті якусь порожнечу …

Саша першим заговорив про усиновлення:

— Міло, може візьмемо когось із дитбудинку? У всіх діти … всі тільки і говорять про візки, самокати і мультики … теж хочеться, ростити дитину …

— Саша, я думала про це, але якось боялася тобі запропонувати … А ти кого хочеш? Хлопчика чи дівчинку?

— Мені все одно, але більше, напевно, дівчинку, хочу як принцесу її ростити!

реклама

— Ок. Згодна.

Ми почали збирати документи. Наші матеріальні показники дозволили отримати дозвіл на усиновлення дуже швидко. І ось настав той урочистий день, коли ми пішли дивитися дітей в дитячий будинок. На новонародженого ми не розраховували, чекати довго, а ось старших діток там було повно.

Дітки грали на майданчику, коли ми прийшли. Ставши віддалік, ми стали розглядати їх. Раптом я відчула, що хтось тягне мене за поділ. Опустивши очі, я побачила дівчинку, біляву зі смішними веснянками. На вигляд їй було років три-чотири. Вона посміхнулася і запитала мене:

— Тьотю, а Ви випадково не моя мама?

Моє серце мало не зупинилося. Я навіть не знала, що й відповісти, але сльози зрадницьки потекли з очей і слова самі зірвалися з моїх губ:

— Так, моя люба, ми з татом прийшли за тобою!

Саша взяв дитину на руки, і ми пішли до директора дитячого будинку. Його звали Олексій Павлович. Побачивши у нас на руках цю дівчинку, він негативно похитав головою з якимось жалем і попросив вихователя забрати дитину. А нас повів до кабінету для розмови.

— Розумієте … тут все складно … ця дівчинка не одна …

Я перебила Олексія Павловича:

— Ну і що, візьмемо обох! У неї братик?

— Ні, у неї дві сестри … Вони трійнята. Всіх заберете?

Ми з Сашком дружно заплескали очима. Три однакових принцеси? Таке хіба буває?

— Від них відмовилися батьки?

— Їх мама — наша вихованка. Молоденька була зовсім, коли завагітніла … А тут відразу троє, ось і не впорався її організм: дітей врятували, а її немає … немовлят її ніхто не взяв. Ну, кому потрібні відразу троє? А розділяти таких можна!

— Нам потрібні!

Впевнено так сказав Саша, і встав зі стільця.

— Ходімо, показуйте вже всіх! Як їх звати?

— Маша, Даша і … Саша … тезка вам буде …

Ми поспішили до дівчаток. Вони відразу поставилися до нас, як до рідних, завалили питаннями і розповідями. Через кілька днів ми вже вп’ятьох поїхали вибирати нову велику квартиру, адже для нашої, тепер вже багатодітної, сім’ї місця потрібно було багато!

Залиште свій коментар

коментарів

реклама