Притча про донора життєвої енергії

Він підсів до мене в черзі до терапевта. Черга тяглася повільно, читати в темнуватому коридорі було неможливо. Я вже стомилася, тому, коли він звернувся до мене, я навіть зраділа.

– Давно чекаєте?

– Давно, – відповіла я. – Уже другу годину сиджу.

– А хіба ви не по талону?

– По талону, – понуро відповіла я. – Тільки тут весь час без черги проходять.

– А ви не пускайте, – запропонував він.

– Сил у мене немає з ними лаятися, – зізналася я. – І так сюди ледве дотяглася.

Він уважно подивився на мене і співчутливо запитав:

– Донор?

– Чому «донор»? – здивувалася я. – Ні, ніякий я не донор…

– Донор-донор! Я ж бачу…

– Так ні ж! Я кров здавала в перший і останній раз в інституті, в День донора. Зомліла – і все, більше ніколи.

– А ви часто взагалі непритомнієте?

– Ні … Ну буває іноді. Я просто так часто падаю. Йшла, йшла – і раптом впала. Або зі стільчика. Або спати. Ось так увійшла додому, побачила диван – і відразу впала.

– Це не дивно. У вас майже не залишилося життєвих сил. Ваша посудина спустошена.

– Хто спустошений?

– Посудина життєвої енергії, – терпляче пояснив він.

Тепер вже я уважно подивилася на нього. Він був симпатичний, але трохи дивний. Начебто молодий, не більш тридцяти років, але очі! Це були очі мудрої черепахи Тортіли, з них начебто навіть йшло світло, і в них хлюпалося стільки розуміння і стільки співчуття, що я просто впала в ступор.

– А ви хворієте часто? – запитав він.

– Ні, що ви! Рідко хворію. Я дуже сильна. Ви не дивіться, що я на вид худорлява.

– Худо … соковита, – роздільно вимовив він. – Вслухайтеся ж! «Худі соки» – ось що лежить в основі вашої конституції. Стосунки з батьками не дуже?

– Не дуже, – зізналася я. – Батька я майже не пам’ятаю, він з нами давно не живе. А ось з мамою… Я для неї досі малятко, вона весь час вчить мене жити за її правилами і щось вимагає, вимагає, вимагає…

– А ви?

– Коли сили є, відбиваюсь. А коли немає – просто плачу.

– І вам стає легше?

– Ну трохи. До наступного скандалу. Ви не подумайте, вона ж не щодня так. Раз чи два на тиждень. Ну іноді три.

– А ви пробували не давати їй енергії?

– Якої енергії? Як не давати? – не зрозуміла я.

– Ось дивіться. Мама провокує скандал. Ви включаєтеся. Зауважте слово: «включаєтеся»! Як електроприлад. І мама починає живитися вашою енергією. А коли скандал закінчений, їй добре, а вам погано. Так?

– Так, – визнала я. – Але що я з цим можу зробити?

– Не включатися, – порадив він. – Іншого способу немає.

– Та як же не включатися, якщо вона пробиває? – розхвилювалася я. – Вона ж мене як облуплену знає, всі мої больові точки!

– Ось-ось … Больові точки – як кнопки. Натиснув на кнопку – ви включилися. А коли «пробиває», тоді і відбувається витік енергії! Це ж в школі на фізиці проходять.

– Так, пам’ятаю, щось таке вчили …

– А закони фізики, до речі, загальні для всіх тіл. І для людських в тому числі. Просто в Школі Життя ми часто двієчники і прогульники.

– Як можна прогуляти Школу Життя?

– Та дуже просто! Ось Життя дає тобі урок, а ти його вчити не хочеш. І тікаєш!

– Ха! Хотіла б я втекти. Так ось щось не виходить.

– А так і буває. Поки урок не пройдеш – будеш його раз по раз довбати. Життя – хороший учитель. Вона завжди домагається 100% -ної успішності!

– Немає в мене сил на цих уроках сидіти. Ось бачите, довелося навіть до лікаря тягтися. Ледве ноги пересуваю.

– З вами завжди так?

– Та ні. Часом. Ось останній тиждень – вся така.

– А що відбувалося в цей останній тиждень?

– Так найцікавіше, що нічого особливого! Звичайна рутина.

– Ну розкажіть мені про рутину. Якщо не шкода.

– Та чого тут шкодувати? Кажу ж, дурниці всякі. Ну з мамою пару раз поспілкувалася. Все як завжди. Робота – ніяких перевантажень. З змінницею зчепилися раз, але не сильно. Вечорами не напружуюсь, тільки на телефоні висіла, допомагала ситуацію розрулити. А відчуваю себе так, ніби мною орали весь тиждень!

– Ну, можливо, і орали, тільки ви не помітили. Що ви там розрулювали по телефону?

– А, так це фігня. У подруги проблеми, їй треба було виговоритися. Я просто надала їй більшу жилетку.

– Виговорилася?

– Ну так, мабуть. Щовечора по півтори години – будь-хто виговориться.

– А ви?

– Що – я?

– Ви – виговорилися?

– Та ні ж, я її слухала! Втішала, підтримувала, поради розумні давала. А сама я їй не скаржилася, їй зараз не до мене, у неї своїх проблем вистачає.

– Так я вам скажу: ви послужили не великою жилеткою, а зливним бачком. Вона злила у вас весь свій негатив, а ви їй у відповідь послали свою позитивну енергію у вигляді порад та підтримки. А самі ну нітрохи не розвантажилися!

– Але друзі ж повинні підтримувати один одного!

– Саме так: «один одного». А у вас виходить дружба «в одні ворота». Ви її – так, а вона вас – ні.

– Ну не знаю… Що ж тепер, відмовити їй у допомозі? Але ми ж дружимо!

– Це ви з нею дружите. А вона вами користується. Хочете – вірте, хочете – перевірте. Почніть з першого ж слова розповідати їй про свої проблеми і подивіться, що буде. Ви здивуєтеся, наскільки цей метод енергозберігаючий.

– Так, ви знаєте, непогано було б… Маю на увазі побільше енергії.

– Говоріть «непогано». А самі її розбазарюєте!

– Але я ж не думала! З такої точки зору … Хоча зараз ось ви сказали – і точно. Я з нею поговорю – і ніби вагони вантажила.

– Це вона вас вантажила. А ви брали на себе її тягар проблем. Воно вам треба?

– Та ні, звичайно… Навіщо мені? У мене своїх проблем вище даху.

– Які ж?

– Та різні. Наприклад, чоловік. Колишній. Я його люблю – ну чисто по-людськи. А може, і більше. А у нього інша сім’я. І там все гаразд. Вона його приворожила. А мені його шкода, адже він хороший! І все-таки рідний чоловік…

– Ці переживання приносять вам радість?

– Що ви! Яку радість ??? Суцільні муки. Я все думаю, думаю, як йому допомогти, і не знаю …

– А вашому чоловікові скільки років?

– Він трохи старший за мене. Але це не важливо!

– Важливо. Доросла людина в стані сама вирішувати свої проблеми. Якщо хоче, звичайно. І якщо не звикла перекладати їх на інших. Ви з ним спілкуєтеся?

– Так, звичайно! Він приходить відвідати дітей. Ну і поговорити. Поскаржитись, як йому там погано.

– І ви його шкодуєте. Так?

– Ну, звичайно, шкодую! Серце кров’ю обливається. Йому ж погано…

– А вам, отже, добре.

– Ні, мені теж погано.

– Тоді самі подумайте: і чим же ви можете йому допомогти? До його «погано» додати своє «погано»?

– Ні! Ні! Я йому дарую те, чого у нього немає в тій родині. Розуміння… Підтримку… Тепло…

– А натомість?

– Не знаю. Подяка, напевно?

– Ну так. Він дякує і несе те, що ви йому дали, в ту сім’ю. Тому що там вимагають, а свого тепла у нього не вистачає. Тоді він бере це у вас. А знаєте, чому ви знесилені?

– Ні, я якраз з цього приводу до терапевта йду. Щоб він сказав.

– Нічого він вам не скаже. Терапевт лікує симптоми. Ну вітаміни пропише, може, масаж. І все! А причини, причини ж залишаться!

– Які причини?

– Ви не любите себе. Ви намагаєтеся любити інших, не полюбивши перш себе. А це так енергозатратно! Ось і відчуваєте себе випотрошеною.

– І що ж робити?

– Я порадив би звернутися обличчям до себе. І подумати, чи потрібно вам так викладатися, щоб іншим було добре. Причому за рахунок вашої життєвої енергії. Скиньте їх із себе! Перестаньте бути донором. Хоча б тимчасово! І почніть любити себе, балувати себе, живити себе. Тоді через якийсь час ви наповнитеся і засяєте. Як лампочка! І очі ваші загоряться. І серце наллється теплом. Ось побачите!

Він говорив натхненно, очі його горіли, і я думала – який цікавий чоловік! Такий розумник! Цікаво, ким він працює у житті?

– Ну ось ви мене вчите жити, а самі теж хворий! – раптом зрозуміла я.

– Ні, я не хворий. Я електрик. У мене просто обідня перерва. До речі, вже закінчується. Он напарник йде з драбиною, зараз будемо лампочки міняти! До побачення, і здоров’я вам! Душевного – перш за все. І вистачить бути донором!

Я так і залишилася сидіти з відкритим ротом, спостерігаючи, як мій знайомий схопився і приєднався до чоловіка старшого, який дійсно йшов по коридору з драбиною. Боже мій, ну як я відразу не помітила, що він був одягнений в синій формений комбінезон? Напевно, через його очей – я ж майже не відривала від них погляду.

І у мене відчувалося дивне тепло в грудях, ніби туди щось влилося, таке приємне і цілюще. Я навіть відчула, що сили повертаються до мене. «Закони фізики, до речі, загальні для всіх тіл. І для людських в тому числі », – так він сказав мені. Я раптом ясно згадала, як на уроці фізики нам показували дослід з сполученими посудинами. Коли в одну доливають води, рівень в іншому теж піднімається. І навпаки. Напевно, поки ми спілкувалися, цей дивний електрик поділився чимось таким, що в ньому було, – життєвою енергією, ось! І її рівень у мене підвищився. Тобто він мені дав, а я взяла.

Я схопилася з місця і помчала по коридору, наздоганяючи електрика.

– Стривайте! Це що ж виходить? Ви теж донор?

– Донор, – усміхнувся він. – Тільки я, на відміну від вас, ділюся енергією добровільно, тому що у мене в надлишку!

– А чому її у вас багато? Є якийсь секрет?

– Є. Він дуже простий. Ніколи не дозволяти висмоктувати себе до дна, натискаючи на кнопки, і ніколи не включатися в те, що не в твоїй владі. От і все!

І вони з напарником звернули в якийсь кабінет – давати людям світло.

А я задумливо пішла по коридору назад, по дорозі роздумуючи про те, що все одно хочу бути донором. Тільки спочатку назбираю Любові, щоб моє джерело життєвої сили наповнилося вщерть. І обов’язково навчуся нести людям світло – так само, як цей чудовий електрик з мудрими очима черепахи Тортіли.

Переклад ОТОЖ за матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів