Поки ми разом, мамо…

Я пам’ятаю, було мені років десять, напевно.

Був літній день і ми стояли з мамою на балконі четвертого поверху нашої цегляної п’ятиповерхівки.

Пахло кленовим листям, а на кухні закипав чайник.

Мама усміхалася і я теж, був рідкісний момент нашої легкої, безоціночної близькості, мати моя зазвичай була суворою жінкою. А вік мій був такий, коли тільки починаєш усвідомлювати, що ти самотній і дистанція з батьками буде тільки наростати.

Але в цю мить мені ясно здалося, що ми так само близькі, як у ранньому дитинстві, було те ж світло, той же балкон і звук чайника, що закипає, можливо, він був найважливішим.

Мама усміхалася так само, як усміхалася п’ять років тому, та й як могло бути інакше – що таке п’ять років для дорослої людини, а для десятирічного хлопчиська це півжиття, подумайте!

Це зараз я б усміхнувся і постарався до кінця насолодитися цими миттєвостями, легко відпускаючи, змирившись з неминучістю їх відходу.

Але тоді я раптом злякався, що мама ось прямо зараз перестане усміхатися і піде, і разом все скінчиться.

І коли закипів чайник, просто помчав на кухню, налити нам чаю і повернутися, я дуже поспішав.

Коли вбігав на кухню, я раптом впустив пляшку молока зі столу, вона розлилася широкою хвилею прямо на чисту, недавно вимиту підлогу. Пам’ятаєте, були такі пляшки за радянських часів, з широким горлом?

Пам’ятаю свій відчай, як я схопив ганчірку для підлоги, навіть не подивившись на те, що вона була сирою, і став намагатися витерти цю жахливу білу калюжу, в якій могла потонути моя радість, а вона не вбиралася, лише розмазувалася вже по всій кухні…

Тоді я кинув її і щосили побіг назад, на балкон.

Мама стояла все там же. І навіть усміхалася ще.

Я присів на поріг балкону і спробував через провал і передчуття швидкої розплати за неї, зловити останні ноти скороминущої радості. І мені це, здається, вдалося.

А потім…

Потім мама зайшла у дім і пролунав крик: “Іди сюди!”, І кожне її слово змушувало мене втискати голову в плечі, немов у череп мені забивали товсті, шорсткі цвяхи з розмаху.

Чи мене побили, не пам’ятаю, але відчуття саме фізичного болю залишилося і зараз.

Звичайно, якби я міг тоді все мамі пояснити, вона не стала б лаятися, а, напевно, обняла б мене. Але у дітей просто не вистачає дорослих слів, щоб висловити свої дитячі почуття.

А може і навпаки, дитячих слів не вистачає щоб висловити дорослі почуття. Мені іноді здається, що почуттів дитячих і зовсім не буває – вони відразу, на виріст нам видаються.

Пишу це зовсім не для того, щоб сказати, який я був і залишився ніжний, і які бувають жорстокі батьки.

Зовсім ні.

Уявіть, як бачила все, що відбувалося, моя мати, доросла жінка, як стояла вона на балконі, яка вирішила нарешті відпочити хоч п’ять хвилин від щоденних справ і турбот.

І ось на тобі – повертаєшся в дім, де тільки що була вимита підлога, а там вся кухня в білих, жирних плямах. І ганчірка кинута на півдорозі. Мало того, що примудрився саме в ці рідкісні п’ять хвилин спокою щось перекинути, ще й розмазав, ще й не доробив, все кинув і пішов.

Все так, звичайно.

Але може бути?

Можливо, той, у кого є діти, прочитає зараз ці рядки, і потрапивши в схожу ситуацію, не буде кричати і лаятися, не стане забивати цвяхи, адже кухня від цього чистішою не стане.

Може бути він буде сміятися, га? Зрозуміє і, притиснувши голову переляканого хлопчика до себе, скаже: “Та ну їх, це молоко і цю підлогу. У мене ж є ти, а у тебе – я!”

Адже дуже скоро ми розлучимося. Ми віддаляємося одне від одного щодня, непомітно, ще небагато часу і дитинство твоє пройде. Ти станеш підлітком, віддалишся від мене внутрішньо, а потім і дорослим, будеш ще далі – поїдеш вчитися, працювати, жити своїм життям.

А потім ми розлучимося назавжди.

Назавжди.

Але у нас є ще ці хвилини. Де запах літа і теплого пилу.

Де ти зі мною, як лоша біля живота кобили, і їй потрібно лише опустити голову, щоб вдихнути запах його гриви між чуйних вушок. Так і мені, досить опустити руку і погладити волосся у тебе на маківці.

Одного разу, маківка твоя піде далеко вгору, і щоб побачити її, мені потрібно буде щоб ти сів і обов’язково поруч.

Але поки…

Не виганяйте. Не злякайте.

Переклад ОТОЖ за матеріалами

 

Залиште свій коментар

коментарів