Діти, які приходять БРАТИ

Є діти, які приходять давати, а є ті, що приходять брати.

Перші – це діти, про яких батьки при кожній зручній нагоді говорять, що дитина – сонце, що освітило всю нашу сім’ю, з нею життя стало світлішим, вона принесла радість і любов у наш дім, вона благословила нас своїм світлом.

Полюбити його і себе – справжнього, різного, слабкого

Про них іноді говорять як про тих, хто нібито хоч і малюк зовсім, але вже маленький Будда, мудра, вічна душа, ніби “він старший за всіх нас”. Вони не вимагають багато чого, вони дуже прості, легкі, і навіть труднощі з ними батьки проживають ніби з подихом попутного вітру.

З самого початку свого шляху вони вистилають все новим благополуччям, удачею, сприятливими змінами в родині і в матеріальній сфері, їх народження піднімає мамину жіночу самість, виховання – НЕ запалює материнський нерв провини.

Є діти, які приходять давати, а є ті, що приходять брати

А про інших кажуть щось зовсім інше. По-перше, про них майже не говорять, тому що неясно як. Всі думки про таких дітей соціально дуже табуйовані, самій собі в них зізнаватися ох як складно, але якщо батьки наважуються, то пошепки – комусь, в безпечній атмосфері кабінету психолога, близькій подрузі, в розпачі – то це звучить різко: “Якби тебе не було , то все було б інакше, краще”. Здається, що все в цих дітях не так, як повинно бути у нормальних дітей, здається, що вони прийшли всі сили висмоктувати і нічого не віддавати натомість. З ними багато руйнується, з ними приходить багато болю.

Починаючи з вагітності, яка виявляється зовсім не в атмосфері “рожевих поні”, пелюсток троянд, безтурботних прогулянок з чоловіком під ручку і спільного сімейного очікування. Це період жорсткого катування тілом – душі, це вагітності, фоном яких постійно є тривоги, страхи, відчай, втома, злість, самотність. Пологи таких дітей – спустошують мене, виявляють щось таке, що я довго хочу розбачити, тому що не в змозі приміряти їх на себе – як про себе, і тоді стає простіше вважати – що вони про дитину, до якої я відчуваю тепла все менше і менше. Ця дитина приносить так багато болю, що, бажаючи закритися від болю, ми закриваємося і від неї, призначаючи її в цьому болю – цапом-відбувайлом.

Знаєте, хто такий  цап-відбувайло з архетипової точки зору?

Це тварина, яку приносили в жертву богам, щоб вона викупила всі гріхи суспільства. Тобто на неї символічно вішалася колективна вина, вся нікчемність всіх. Так і з такою дитиною. У нас була б ідеальна сім’я, якби не вона. Я була б ідеальна мама перед самою собою, якби не моє материнство з нею (адже з іншими дітьми я гарна!). У мене б ідеально був би побудований день, тиждень, якби не її поведінка. У нас із чоловіком були б хороші стосунки, якщо б не ця дитина. Це така дитина – яка здається… покаранням.

У розпачі мама задає питання: “За що мені він?” або м’якше – “Чому?”

Але фішка ж уся в тому, що всі діти – благословення. Тому що життя – це благословення і любов у чистому вигляді. Якщо брати це за аксіому, то починається справжнісінька праця душі.

Найважче – це розвернутися обличчям до цієї дитини, до Бога всередині неї, який говорить з нами.

Це допустити, що ця дитина – теж прийшла давати, але тільки її дар – не прямо на долоньці, це не благословення ресурсом, а

сила, народжена з болю, любов, закута в травми

Саме такі діти подарунком своїм несуть не активне, на сонячній стороні – життя, радість, а життя тіньове, заблоковане в нашому болю. Вони ніби підривають все приховане, здирають маски, провокують на зміни, знімають захист, вони виявляють приховане, виводячи на світло – таємне, куди я, або вся моя родина не збиралися дивитися – отакий бруд, заметений під килимок, такі скелети в шафі. Ці діти створюють найстрашнішу ломку – трощачи наш перфекціонізм, хорошість на правильно виконаних умовах, роблячи нас уразливими – або дійсно улюбленими і прийнятими – самими собою та іншими, або ні.

І тоді – не вагітність нею винна, що я відчуваю себе такою самотньою і безпорадною, а я виявляю гірку, давно відому мені правду, в якій дуже все неприємно – що любов моїх батьків до мене вельми і вельми умовна, а свекор і свекруха – не дуже і вважають мене своєю, рідною.

Що чоловік – перебуває ще в дуже незрілій фазі, все ще дуже прив’язаний до мами, і не в силах піклуватися про мене повноцінно, він сам – дитина.

І тоді пологи – виявляються безкомпромісно про моє невміння ставити кордони, вибирати дійсно потрібне, а не щось з ввічливості і страху образити чужих людей. Тоді поведінка цієї нестерпної дитини – виявляється, про мене, маленьку, поранену, якій не давали бути такою, а вона – ось що собі дозволяє!

Якщо відкрити душу назустріч цій дитині – то дорога, яка зближує вас, буде як вода по весні – повна струмків, що пахнуть землею, що зносить все колишнє, мертве, і багато-багато-багато води – буде потрібно, щоб ступити на тверду опору – контакт.

Благословення цих дітей – у праці душі, в тому виклик на дорослішання і зцілення, який вони нам кидають. Сміливість і мужність душ їх не знає меж, щедрість їх любові до нас і довіра у вразливості – подібна до Ісусової, адже ця дитина підставляє другу щоку, коли ми б’ємо її – насправді, чи морально – відкидаючи. Такі діти – здаються слабкими, і в них дійсно куди більше дитячого, ніж у дітей “сонячних” – “дорослих душ”.

Дитячість їх – розм’якшує серце, милосерднішими робить нас, тому що головне, до чого ми йдемо в цьому важкому шляху – це допущення любові до нашого внутрішнього малюка (ох, вибачте за замилену субособистість, але в цьому випадку це дійсно так), тієї нашої дитячої частини, котра не мімімі, а яку соромно згадувати, і самим хочеться відкинути, тому що вона крижана, втрачена, і в ній так сильно багато болю, що колись ми зробили вигляд, що її немає.

Ці діти – прийшли дзеркалити її.

Щоб ви полюбили – і їх, і себе – цілого, не сонячного, ретельно вибіленого, пригладжено-причесаного, а справжнього, різного, слабкого.

Переклад ОТОЖ за матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів