Бабуся несла мене на руках і говорила що я пір’їнка

З дитинства у мене дуже мало спогадів. Особливо мені запам’ятався один момент, коли бабуся мене, брудну і налякану, несла на руках дорогою і говорила:

-Дівчинко моя… люба моя… скоро вдома будемо… потерпи, рідна – а у мене живіт вже не бурчав навіть, таке відчуття, що шлунок злипнувся.

Мої батьки пили – дуже сильно пили, а до мене їм не було діла. Бабуся кілька разів намагалася мене забрати, а вони не відпускали. Опіки у нас не було, дільничний на прохання бабусі про допомогу не реагував, я на його думку була дитина, що має батьків, як же він відібрати може мене у них. А те, що ця дитина, крім шматка хліба, раз в два дні не чого не їсть – це вже справа не його.

В той день бабуся принесла нам молока (ми жили в сусідньому селі), а вдома знайшла мене налякану під ліжком. Батько знову став буянити. Стала забирати мене, а він кинувся слідом. Пам’ятаю, як моя тендітна бабуся схопила вила і перегородила йому дорогу – він відступив. А ми вирушили до сусіднього села, де жила бабуся. У мене сил не було, і вона мене несла всю дорогу на руках.Я їй говорила:

-Бабусю, тобі важко?

-Ні, дитинко. Ти ж моє пір’ячко.

Не знаю як їй вдалося, але наш голова допоміг виправити на мене документи. Від батьків їх ми не забрали, та й незрозуміло, чи були вони цілі. Швидше за все пошкодував він нас – грошей заплатити йому не було. Але до самого останнього дня життя бабуся носила йому парне молоко. Він спочатку відмовлявся, але вона залишала його на ганку будинку і йшла. Потім він здався. Пам’ятаю, як забрав у неї посудину, відсипав мені цукерок з кулька по кишенях і перехрестив нас на дорогу.

День народження свій я не любила і боялася його, як вогню. Раз на рік саме тоді приходила моя нетвереза ​​мама і починала вити під вікнами: «Сирітко моя, прости мамусю бідолашну…» і простягала стиснуте в руці яблуко. Чому саме яблуко, я не знала, але ніколи не брала. Уявляла в той момент, що я Білосніжка з казки, а це – відьма з отруєним яблуком… Я кричала і ховалася за піч.

Навчалася я погано, але бабуся мені не могла допомогти, говорила: “Вчися сама – у мене часу немає». Вже ставши дорослою, я дізналася, що дитинство бабусі було складніше від мого, вона просто не вміла читати, а я, занурена в свої дитячі проблеми, навіть не помітила цього.

Зате навчила мене шити так, що на випускному я була найгарніше вбрана у нашому селі.

Коли я закінчувала школу, то бабуся стала хворіти, тому я вирішила не їхати вчитися в місто… та й на кого – я сама не знала. В інститут я б і не вступила, а в училищі вибір спеціальностей був невеликий.

Остання згадка про бабусю була у мене дуже тепла. Пам’ятаю, як вона мені каже:

-Машуню, натопи мені баню… кісточки мої попарити…

Зазвичай ми топили баню раз на тиждень по вихідних, а тут серед тижня… але відмовлятися не стала. Натопила баню, заварила березовий віник і попарила її. Надягла на неї її улюблений ситцевий халатик, який тільки по великих святах діставали з шафи.

На вечерю напекла її улюблених пирогів з ревеню і заварила липовий чай. Сама того не розумію, я, мабуть, відчувала, що проводжаю її туди, де не буде більше турбот… де вона буде, як та пір’їнка…

Я збила їй перину і поклала, вона, завжди така сильна, така витривала, була слабшою від маленької дитини, але вона була все тієї ж, що врятувала мене, улюбленою бабусею.

Я лягла з нею на ліжко і читала їй казки, поки вона не заснула, ранок я вже зустріла без неї.

Підготувала-Анна Рибалка

Залиште свій коментар

коментарів