Зрада сина

Свого сина Валерія я виховувала все життя сама.

Батько його кинув нас, коли дитині було всього два роки. Він поїхав із сусідкою, і більше ми його не бачили. Я працювала вчителькою, зарплата у мене була невелика, але я брала підробітки додому, щоб заробити зайву копійку. Син мій, можна сказати, був забезпечений усім…

Але коли Валерій підріс, то зв’язався із поганою компанією. Скільки я не намагалася з ним боротися, все виявилося марно. У 17 років мій син потрапив за грати, на 8 років.

Я допомагала йому весь цей час. Щомісяця відправляла баули з продуктами, і відвідувала його, раз у три місяці. Валерій шкодував через скоєне, і клявся мені, що повністю виправився, і такого більше ніколи не повториться.

Але вийшовши на свободу через 6 років, він знову взявся за старе, і вже через півроку знову сів у в’язницю. Знову все повторилося, нескінченні передачі, і очікування.
Хоча я вже нічого хорошого і не чекала, розуміючи, що людина, яка провела півжиття у тюрмі, вже навряд чи виправиться.

Так і вийшло. Відсидівши 7 років, Валера звільнився, і повернувся додому. Приїхав він не сам, а з якоюсь молодою дівчиною. По Ользі відразу було помітно, що дівчина вона не добропорядна. Син мій дуже змінився. Він став дуже дратівливим, постійно випивав зі своєю співмешканкою, а потім скандалили до ранку.

Життя моє перетворилося на жах. Валерій влаштував у будинку справжню корчму. До нього цілодобово приходили його друзі, часто з величезними баулами.
Я розуміла, що це крадені речі.

Одного разу я вирішила поговорити з Валерою, так би мовити, спробувати усовістити його. Він відразу ж сказав мені замовкнути і йти в свою кімнату. В той момент на кухню увійшла п’яна Ольга, дівчина стала обзивати мене старою відьмою, і запропонувала Валерію вигнати мене з дому.

Син сказав їй не гарячкувати, адже у нього є кращий задум. Я злякалася, і пішла до себе. Мені було страшно перебувати з ними в одній квартирі, але піти мені було нікуди, та й захистити мене ніхто не міг.

Буквально через два дні в моїй кімнаті розчинилися двері. Увійшли двоє санітарів, мовчки взяли мене під руки, і поволокли до виходу.
Я не могла зрозуміти, що відбувається. Покликала на допомогу сина. Але він вийшов зі своєї кімнати і тільки посміхнувся, сказавши мені:
– Їдь із ними, там тобі зараз допоможуть!

Санітари доправили мене в психіатричну лікарню. У приймальні я намагалася пояснити медикам, що це якась безглузда помилка, і я не потребую лікування. Звісно, мене ніхто навіть слухати не став, медперсонал розмовляв зі мною, як з ідіоткою.

Незабаром медсестра завела мене в палату, і наказала лягти на ліжко і поводити себе тихо.

У палаті зі мною було ще дві жінки. Одна з них сиділа на ліжку, і гойдалася. Друга жінка, що на вигляд була цілком нормальною, сиділа біля вікна з книгою.

Я сіла на ліжко і гірко заплакала. Нарешті до мене дійшло, що це Валерій мій запроторив мене сюди, ось, значить, який у нього був план.

Жінка, відклавши книгу, підійшла до мене. Її звали Світланою, вона було набагато молодша за мене. Світла розповіла, що вона не божевільна. У неї після смерті чоловіка, іноді бувають нервові зриви. Ось тоді вона і лягає сюди, щоб підлікувати психіку.
Приблизно раз на рік проходить тут реабілітацію.

Я розповіла їй свою історію. Жінка насупилася, і пообіцяла з’ясувати все про мене у знайомого лікаря. Якраз завтра він буде на чергуванні. Світлана попередила мене, щоб ніякі медикаменти я не ковтала, бо через місяць перетворюся на овоч, і тоді мені вже ніхто не допоможе.

Так я і робила, всі таблетки, які мені давали, я не ковтала, а випльовувала після відходу медсестри. Світлана, як і обіцяла, навела про мене довідки у свого лікаря. Той подивився мою історію, і сказав, що у мене важка форма шизофренії, і я небезпечна для суспільства. Направлення до лікарні отримував мій син у місцевій поліклініці. Лікар ще додав, що діагноз мій невиліковний, і судячи з усього, тут я залишуся на все життя.

Почувши все це, я знову розплакалася. Світлана заспокоїла мене, сказала, що не залишить мене в біді, і обов’язково допоможе. Потрібно знайти людину, яка виведе на чисту воду мого синочка і нечесних лікарів.

Подумавши трохи, я згадала про свого давнього шанувальника Олександра Васильовича. Чоловік майже рік до мене залицявся, хотів одружитися. Але мені тоді було не до нього, в той час я тягала передачі для свого сина, і займалася його достроковим звільненням.

Олександр Васильович був військовим полковником у відставці, він був удівцем, і хотів знайти собі дружину, щоб хоч якось скрасити свою самотність.
Але була проблема. Він уже років п’ять як живе за містом, його адреси і телефону у мене не було. Спілкувалися ми останнім часом тільки в соціальній мережі, але ж тут немає комп’ютера, і знайти я його не зможу.

Світлана, подумавши трохи, знайшла вихід. Вона на вихідних відпроситься додому, їй же можна залишати лікарню, знайде мого друга в соціальній мережі, і спробує з ним зв’язатися.

Через два дні Світлана вирушила додому, а я відчула себе повною сиротою. Наступного вечора жінка повернулася. За її веселого погляду я відразу зрозуміла, що є хороші новини. На щастя, Світлані вдалося знайти Олександра. Жінка написала йому, що я потрапила в біду, і залишила свій номер телефону. Через дві години полковник подзвонив їй.

А ще через годину стояв уже біля її дверей.
Зараз полковник підніме всі свої зв’язки в прокуратурі, а ті без проблем виведуть на чисту воду шахраїв у білих халатах.

Мені він передав привіт, сказав щоб я трималася, і чекала швидкого звільнення.
Пройшов уже майже тиждень, але мене ніхто не поспішав звільняти. Світлану виписували через два дні, а я плакала, і боялася залишатися тут сама.

Раптом двері відчинилися, і я побачила Олександра Васильовича. Чоловік стояв у формі, в руках у нього був букет квітів. Я розпливлася в щасливій усмішці, і обняла його. Олександр Васильович сказав мені збиратися, додому він мене більше не відпустить, я поживу у нього, поки поліція буде займатися моїм сином.
Я і не заперечувала, тепер я розуміла, як важливо мати біля себе надійне чоловіче плече.

Минуло три роки. Ми нарешті одружилися з Олександром Васильовичем. Живемо у нього, у величезному будинку, квартиру у Валерія я не стала забирати. Та й не потрібна вона мені була, після всього того бруду. Я не цікавлюся більше долею сина, вирішила хоч на старості пожити для себе.

Зі Світланою ми стали найкращими подругами, вона приїжджає до нас у гості майже кожних вихідних. Я буду вдячна їй до кінця життя, за допомогу. Адже якби не вона, невідомо, чи змогла б я коли-небудь вибратися з лікарні.

Переклад ОТОЖ за матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів