В Італії пережила і гoлoд, і хoлoд, і пpинижeння. А вдома мама пoмepла, чоловік cпився. Залишилась сама і євро не гріли

Марія Іванівна говорила в мікрофон своїм оксамитовим голосом.

Виголошувала промову щиро і натхненно. Здавалося, що все навкруг завмирає, насолоджуючись її поетичним виступом: і учні, і вчителі, і небо, і верби, і сама школа, що примостилася на березі мальовничої річки. Директор був небагатослівним, не мав ораторського хисту, тому завжди надавав привітальне слово вчительці початкових класів Марії Іванівні.

«Передова» — називали її в школі, але з добром та щирою симпатією. Тендітна, голубоока білявка, вона завжди модно одягалася. Сама вміла шити, гарно співала, була веселою і товариською. Сорокарічна вчителька перебувала на піку розквіту професійної діяльності й мала заслужений авторитет серед колег, батьків та учнів. Сім’я у неї була невелика — чоловік Петро, теж учитель, але фізкультури і в іншій школі, син Дмитрик — семикласник, і мама — вже пенсіонерка.

Марії Іванівні пощастило з мамою. Вона, як справжня берегиня, була опорою їхнього дому. Зварити, спекти, випрати, прибрати, за внуком приглянути — все лягало на її плечі. Марії Іванівні навіть колеги-вчителі заздрили, мовляв, що тобі, коли прийдеш додому, а там усе зроблено. Вона справді мала на все час: і на підготовку до уроків, і на похід до перукарні, і на хобі — пошиття собі модних суконь та ділових костюмів.

Коли ж почали вчителі виїжджати за кордон, у Марії Іванівни теж засіялася така думка. З часом вона стала нав’язливою. Особливо, коли сусідка-подруга поїхала до Італії і заробляла там по тисячі євро на місяць. Тоді Марію наче підмінили. Вона стала нервовою та різкою. У мріях вимальовувала привабливі картини подальшого життя — красивого, забезпеченого, достойного її. Спершу сказала про свій задум матері, але та була категорично проти:

— Чого тобі, доню, ще треба? Маєш гарну роботу і сім’ю, красою та здоров’ям Бог не обділив, радій життю та дякуй Всевишньому!

— Ви не розумієте, мамо. Я ж хочу світ побачити, сина вивчити, на відпочинок кудись поїхати, речі гарні придбати, житло змінити, а може, й життя. Бачите, що мій Петро ні до чого не надається: ні до бізнесу, ні до роботи — спортсмен.

Чоловіка вона навіть не запитала, чи дозволить їхати їй, не порадилася — усе сама вирішила. Якось спонтанно написала заяву на звільнення і, шoкувавши всіх, виїхала до Італії.

П’ятнадцять років збігло, наче батіжком по воді хляснуло. Чого тільки не пережила Мері, як стали називати її італійці: і голод, і холод, і приниження. Але сильний характер дозволив їй вистояти у важких ситуаціях та заробити грошей.

А що вдома? Мама помepла. Чоловік спився. Син, закінчивши інститут, поїхав на стажування до Америки і там знайшов свою долю. Велика пустка в хаті й у душі жінки, а ще — євро на рахунку в банку.

Вона, тиха і самотня, стояла біля річки під розлогою вербою. Маленька, сива, зіщулена. Споглядала на шкільне гамірливе подвір’я, на дітей, котрі зграйками, наче горобці, збиралися на урочисту лінійку, і прокручувала, наче фільм, стрічку свого життя. Їй так хотілося знову піти до них, але невидима стіна стояла перед нею. Не вистачило сміливості бодай навіть на хвильку потрапити туди, де вона була щасливою.

Над лісом загуркотіло, наближалася гроза. І наче чорна небесна хмара на душу Марії лягало прозріння, що винна у всьому лише вона сама.

Автор – Раїса ОБШАРСЬКА, м. Чортків

Залиште свій коментар

коментарів