Приїхали ми до мами. Заходимо в під’їзд, а там сидить хлопчина п’яти років і плаче гіркими сльозами: – Ти чого, плачеш?

Сьогодні історія була.

Приїхали ми до мами. Заходимо в під’їзд, а там сидить хлопчина п’яти років і плаче гіркими сльозами.
– Ти чого, – питаю, – ревеш?
А він відповідає:
– Я до бабусі приїхав. Пішов у двір гуляти, повернувся, а вона двері не відкриває.
Я говорю:
– Ну і чого соплі бульбашками надувати? Бабуся, напевно, в магазин вийшла, зараз повернеться.
А він реве, аж трясеться. Маленький такий, до того шкода – не передати.
– Тебе як звута?
– Ро-о-ома …
– Ти з якої квартири?
– З 18 …
У вісімнадцятій квартирі нові мешканці, я їх ще не знаю. Подзвонила туди – тиша. Ну не залишати ж дитину на сходах?
– Пішли, – кажу, – Рома, в гості. А бабусі записку в дверях залишимо.
Прийшли додому. Поки чоловік його розважав, я записку написала: «Рома знаходиться в кв. 28 ». Спустилася, сунула в дверну щілину.
Повертаюся, Рома вже з моїм дорослим хлопчиком машинки по підлозі катає, все добре.
Вмила його, питаю:
– Борщ будеш?
– Буду.
Поїв борщу.
– На друге голубці. Будеш?
– Буду.
Апетит завидний,  не причепишся.
– Тобі компот або сік?
– Мені чай.
У мене злегка витягнулося обличчя, тому що коли мені було 5 років і в будинку був компот або сік, мене б ніхто не змусив пити чай.
Ну добре. Сидимо, п’ємо чай з вафельним тортиком, Рома з моїм чоловіком бесіди розмовляє. Обговорили всі суто чоловічі питання: які бувають марки машин, яку вони швидкість розвивають та інше важливе.
Прийшла моя мама. Пояснюю їй появу гостя. Мама говорить:
– Дивно. У 18-ій квартирі живе дівчина твого приблизно віку.
Я нічого дивного в цьому не побачила. Сорокарічна дівчина цілком може бути бабусею п’ятирічного онука, хто ж їй заборонить.
Мама вважала мій аргумент цілком переконливим і теж кинулася розважати гостя. Витягла коробку з іграшками і тут пішли у них веселощі.
Приблизно через годину лунає дзвінок у двері. Відкриваю – на порозі дівчина мого приблизно віку (добре за п’ятдесят).
– Здрастуйте, – каже. – Я ось з роботи приїхала, а у мене в дверях записка. Ви, напевно, квартирою помилилися?
Мене насторожило вже те, що вона приїхала з роботи. І те, що ім’я Рома ні про що їй не говорить, зовсім вибило з колії.
– У вас онук не губився хіба? – питаю.
– У мене онуків поки немає, – відповідає.
Так. Пазл не складається.
Повертаюся до кімнати. Там всі зайняті справою: мама вантажить кубики в самоскид, чоловік прив’язує до цього самоскиду мотузку, начальник транспортного цеху Рома роздає всім вказівки.
– Рома, – кажу я, – ти з якої квартири-то?
– З вісімнадцятої, – не відриваючись від процесу навантаження і транспортування відповідає Рома.
– А цю тітку ти знаєш?
Рома обертається, мигцем дивиться на господиню 18-ї квартири, байдуже кидає «Ні» і повертається до справ.
– І вона тебе не знає, – кажу я. – Хоча живе у вісімнадцятій квартирі.
Вантажник і водій самоскида завмирають на місці і з подивом дивляться на Рому.
– Не живе, – заспокоює нас Рома і намагається продовжити гру.
Всі мовчки перекладають погляд з Роми на дівчину мого приблизно віку.
– Я живу у вісімнадцятій, – злякано бурмоче вона. – Але це не мій хлопчик, чесне слово, не мій.
Я можу зрозуміти, чому вона так перелякана: у моєї мами таке обличчя, немов вона ось-ось запустить в неї кубиком і переїде самоскидом.

– Стоп гра, – кажу я і сідаю на підлогу поруч з Ромою. – Давай-но спочатку. Ти до бабусі звідки приїхав?
– З Києва.
– А свою адресу в Києві ти знаєш?
Називає адресу: вулицю, будинок, квартиру.
– А бабусину адресу знаєш?
Називає адресу бабусі і пазл складається. Маленький біс носився з друзями в своєму дворі і в процесі гри вони непомітно перемістилися у двір сусіднього. Потім друзі розбіглися по домівках, ну і наш герой пішов додому, чого йому одному на вулиці робити. Будинки типові, як дві краплі води один на одного схожі. Замість бабусиного будинку він прийшов в наш. У двері побарабанив – йому не відкрили. Він злякався і заплакав. Кінець справи.
Сунули Ромі машинку на добру довгу пам’ять, схопили в оберемок і понесли до бабусі. Яка там напевно вже вся сива, якщо взагалі жива.
Приходимо до сусіднього двору. Чуємо далеко голос, що кличе ніжно:
– Рома! Ромааа! Ромааан!
Біжимо на цей голос. Бачимо до смерті перелякану жінку мого приблизно віку.
– Ваш?
– Наш!
І з риданнями кидається на груди відразу нам усім.
Заспокоїли, роз’яснили ситуацію, посміялися. У бабусі сміх був нервовий, треба сказати. А Ромі нічого, у нього нова машинка, чого ви там всі кричите, не даєте зосередитися людині на грі.
Бабуся так розсипалася в подяках, що ми поспішили додому. Даємо задній хід, чуємо, вона каже:
– Рома, пішли швидше обідати, ти ж голодний.
– Я вже поїв, – відповідає Рома, їздить машинкою по асфальту.- Він вже поїв, – підтверджую я, обертаючись. – Перше, друге і чай.- Треба ж! – дивується бабуся. – Він так погано їсть, прямо ложку супу в нього не запихнути.Я здивовано піднімаю брову, згадуючи, які порції їв за обидві щоки Рома, а він відволікається, нарешті, від машинки і кричить нам: – Бувайте! Я завтра ще прийду.

Переклад ОТОЖ за матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів