Не залишайте дітей…

Молодший син все частіше повертається з музичної школи заплаканий.

Один з однокласників його б’є (не боляче, але дуже прикро) і відбирає всякі дрібниці.

Розмовляю з вчителькою:

«Так, цей хлопчик завжди і всіх штурхає. Вигнати його я не можу. Він живе фактично з бабусею, батька немає, мати весь тиждень на роботі, а у вихідні його заціловує. До неї не достукаєшся. Бабусю він відверто ігнорує. Вигнати – нам, звичайно, простіше, але тут він хоч при справі і під наглядом. З іншого боку, талант є, мізки є, характер тільки… (нецензурний вислів)».

Сиджу, роздумую.

1. Я не хочу вчити сина давати здачі. Він за 9 років життя з двома старшими братами не звик до того, що хтось може його образити. Нехай і далі живе з таким поглядом на життя.

2. Я не хочу, щоб його старші брати залякували менших. Тобто, середній, зрозуміло, з кривдником поговорить. Але тільки поговорить, на застосування сили по відношенню до молодших у нього суворе табу. А юний задирака, на жаль, про це прекрасно обізнаний.

3. Я не хочу погрожувати ні бабусі (вона все одно нічого зробити не зможе), ні самому задираці. Бо єдиний спосіб забезпечити виконання моїх вимог, це бути присутньою з сином на заняттях постійно, а це в мої плани не входить.

4. Я не хочу скаржитися начальству, бо його єдина можлива реакція – виключити порушника. А для цього я ще недостатньо зла, та й вчителька явно проти.

5. Я не хочу все це заминати: дитина повинна відчувати себе захищеною.

Загалом, я зателефонувала вчительці і попросила зробити так, щоб мій син з цим хлопчиком більше не перетинався. Ні в ансамблі, ні на звичайних уроках. Зрештою, я всім співчуваю, але допомогти їм у вирішенні проблеми не можу. Моя справа – захистити від нападок свою дитину. А він не звик, щоб його ображали. Вчителька відповіла, що прекрасно мене розуміє і розклад перегляне.

Про цю історію і свої роздуми я написала пост в своєму живому журналі. І… отримала на рідкість бурхливу реакцію читачів. Практично кожен перший коментатор затаврував мене ганьбою за те, що я вважаю нормальним, що дитина, яку образили-вдарили в дитячому колективі, не дала здачі, а звернулась за захистом до дорослих. Аргументи:

1) це небезпечно – людина повинна вміти фізично постояти за себе;

2) розповідати про свої образи дорослим – значить порушувати неписані закони дитячого колективу, що матиме наслідком те, що ябеду зроблять ізгоєм.

Підтвердження таких категоричних висловлювань теж досить дружні:

1) нас в дитинстві життя ставило перед необхідністю давати здачі;

2) так написано в хороших книжках: у Крапівіна, Гайдара (далі можна перерахувати практично всю хорошу радянську дитячо-підліткову літературу).

Погодитися легко, але що з цього випливає? Дивіться. Необхідність давати здачу, вміти за себе постояти фізично – ознака того, що колектив, в якому живе дитина, це, по суті зграя, в якій основне право – право сильного. Відрізняється від нашого з вами життя, життя дорослих громадян, чи не так?

І спочатку це правда, діти за своєю природою – істоти вкрай малоцивілізовані, досить поспостерігати за пісочницею. Там дуже добре видно, що залиш цих мімімішних дволіток одних, обов’язково знайдеться хтось, хто відбере у сусіда лопатку, а при спробі господаря лопатки обуритися, стукне його по голові. Хтось просто розплачеться, хтось кинеться давати здачі, і бійка дволіток може в реальності зайти досить далеко. До речі, інші будуть триматися в стороні, бо бажання захистити іншого – теж навик, який доведеться виховувати.

Але що відбувається в реальності: до хуліганів підбігають мами і (в нормі) кривдникові пояснюють, що віднімати лопатку не можна, а скривдженому повертають його власність, жаліють і повертають йому відчуття захищеності. Отже, світ підтримується дорослими, а діти отримують перші уроки справедливості.

Чим же відрізняється зграя дволіток від зграї школярів, якщо ми згодні, що школярі – це та ж зграя з правом сильного? По суті, відсутністю дорослих поруч з пісочницею. Так, і ще напуттям з боку цих відсутніх дорослих: «Якщо тебе вдарять і відберуть лопатку – вдар у відповідь і поверни свою лопатку сам. Ні я, ні інші дорослі, ні поліція тебе не захистять».

А що там з радянською літературою? Обожнюю Крапівіна! Його ранні книги просто просякнуті поняттями правди і справедливості. Що ми побачимо, якщо пильно вчитаємося в усі ці шалено чарівні історії про дітей і підлітків?

Перше і основне. Відсутність батьків. Їх або фізично немає (особливо, батьків), або вони зайняті: налагоджують особисте життя, будують комунізм, працюють від зорі до зорі і все таке інше. У будь-якому випадку, зіткнувшись з проблемами, дитина ніколи не йде до батьків. До вчителів, до речі, теж.

Друге. Зовнішню агресію, з якою дитина залишається один-на-один. Це або агресивні підлітки («Застава на якірному полі») або не менш агресивні дорослі (той же «Хлопчик зі шпагою»).

І ось тут можливі варіанти. Найчастіше, з’являється сторонній дорослий, який спочатку захищає сам, а потім вчить їх захищати один одного. По суті, цей дорослий створює для покинутих батьками дітей новий будинок і всередині цього будинку починає їх навчати життю не в зграї, але в людському суспільстві. У фантастичних повістях дитина отримує надздібності і пручається агресії вже завдяки їм, по дорозі об’єднуючись з такими ж супергероями. Та й там в результаті з’являється командор – незримо який опікує талановитих діточок дорослий.

Отже, сценарій Крапівіна: діти без батьків – їх захищає і виховує сторонній дорослий. Увага, питання: ви своїй дитині такої казки хочете?

А тепер згадаємо сценарій, більш, до речі, реалістичний: коли цей чарівник-дорослий так і не з’явився. Фільм «Опудало». По суті, про що він? Про нормальну зграю підлітків, що залишилася без уваги старших. З’явилася дівчинка-чужинець, що не дотримується їх правил – вони її зацькували. Цілком природно: інстинкт, захист від чужинців. До речі, самі діти це в кінці прекрасно усвідомили. Пам’ятаєте?

«Ми дітки з клітки, нас в звіринці показувати треба!»

А ось дорослі як були сліпими і глухими, такими і залишилися. Єдина з дорослих, хто зрозумів, що сталося – перукарка: «Пообіцяй, що не пробачиш!». Там були вчителі, завуч, батьки, дід і жоден з них не тільки не втрутився, але навіть не спромігся розібратися в тому, що відбувається. Так, Олена взяла гору, але страшно уявити, чого їй це коштувало! І чому вона повинна була через все це пройти? Чому вона залишилася одна, без захисту? І ви, панове прихильники права сили, хочете виховувати в дитині стійкість ось так, за таким сценарієм? Ви так вчите дітей, що «Ніколи не треба бігти»???

В принципі, в ці два сценарії цілком укладається такий улюблений багатьма радянський погляд на виховання дитини: її виховують або сторонні люди (піонервожаті), або вулиця. Батьки годують, одягають і йдуть будувати комунізм або вмирати за Батьківщину. Їм місця в житті дитини немає.

А тепер згадаємо основний закон виховання, без розуміння якого з дітьми краще взагалі не зв’язуватися. Дитина не слухає слова, вона копіює вчинки. Ви не стали захищати свою дитину. Ви думаєте, ви навчили її захищатися самостійно? Перш за все, ви її навчили кидати слабкого в біді. І замість забезпечення безпеки (базової, між іншим, потреби будь-якої живої істоти) говорити всякі дурниці на кшталт «не будь слиньком!» і «якщо на тебе нападають, значить, ти сам винен…». Після цього дитина себе захищати, може, і навчиться, але ось інших – ні. Бо слабких захищає тільки той, хто в дитинстві відчув, як сильні захищають його самого.

Загалом, мій сценарій такий: старші захищають молодших, ці молодші виростають з почуттям захищеності і оберігають наступних молодших. І, до речі, не кидають їх, тікаючи в своє доросле життя, а залишаються поруч.

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів