Не образили, а образилась: пост, який допоможе протверезіти

Сьогодні поговоримо про вищий пілотаж психологічної зрілості: відповідальність за власні почуття. І коли ми вже навчимося брати її на себе?

Ти мене не ображаєш, а я відчуваю образу, коли ти …
Ти не завдаєш мені болю, а я відчуваю біль, коли ти …
Не ти даєш моєму життю сенс, а я шукаю цей сенс лише в тобі…
Не ти мене принижуєш, а … ну, ви зрозуміли.

Начебто, різниця й не суттєва? А насправді вона дозволяє зробити ряд припущень, які полегшують життя:

Наприклад, що біль і образа – це лише наше суб’єктивне, і не всі в одній і тій же ситуації відчувають те ж саме. А значить, прямо зараз з нами нічого страшного, можливо, й не роблять, просто болем відгукується наш минулий досвід.
Можливо, людина зайнята не заподіянням нам образи і болю, а просто щось робить чи не робить зі своїх власних міркувань. Наприклад, живе меньше нас, не здогадуючись, що це приносить нам неприємності.
НАЙВАЖЛИВІШЕ! Нам не потрібно чекати або домагатися, коли інший перестане нам завдавати біль або образу. Ми повинні зрозуміти, що все залежить від нас: варто відійти на потрібну відстань або сходити на психотерапію (якщо це з першого пункту).

Гірка правда полягає в тому, що усвідомленість цього припиняє нашу  рідну гру “в тирана і жертву”, тому нам доводиться ворушитися і приймати рішення, а звинувачувати все-таки було набагато простіше.

Цікаво те, що і в відповідальності за почуття працює закон: якщо мені добре – це я молодець, а якщо ні – це ви винні.

Ми часто говоримо: мене образили, мені заподіяли біль, мене звинуватили, мене принизили, але те, що мене полюбили, мене ощасливили, мене змусили відчувати любов, щастя, вдячність) ми говоримо рідко і / або іронічно, а під деякі такі  явища і взагалі слів не підібрати. Оскільки кожен думає, що відчувати любов, вдячність, щастя, інтерес  здатні лише ми самі, а  ображатися, відчувати біль, відчувати себе нікчемними – так це все «вони» винні.

Коли я особисто почала нести відповідальність за свої почуття, мене щиро бісили ті, хто цього не робив, а перекладав відповідальність на інших, в тому числі і на мене. А потім я зрозуміла, що ми самі несемо відповідальність за те, за що беремо відповідальність. Іншими словами, не на мене звалюється відповідальність за їх почуття ( «ти мене ображаєш»), а я беру відповідальність за їх почуття ( «ой, я тебе ображаю, я погана, прости!») А це вже манія величі – думати, що я керую почуттями інших дорослих розумних людей.

З тих пір з мене в основному, як з гуся вода. Тепер перетирати, хто кого і як образив, грати в жертву-тирана або ходити ображеною чи всемогутньою мені просто нецікаво.

Це як зайти в іншу кімнату, а там зовсім людей небагато і так спокійно. Тільки в цій кімнаті я ще не дуже орієнтуюся і трохи не звикла. Вискакую з неї іноді поскандалити і пожаліти себе, але досвід виходу з неї безцінний і тисне мені на мозок. Доводиться зганяти напругу, писати для тих, кому розбиратися не лінь, а ось звинувачувати і бути скривдженими / ображеними / винними вже набридло.

Хоча деяким ця справа і за 80 не набридає… Високо ціню  їх захопленість процесом, бо мене ні на одну справу надовго не вистачає.

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів