Притча: Гріхи і чесноти

Учитель відпочивав у тіні старого дерева. 

Повз по дорозі неспішно, невпевненою ходою йшов втомлений чоловік. Він ніс великий і важкий мішок. Його обличчя виражало весь біль і печаль роду людського.

– Відпочинь, дорогенький! – Гукнув його вчитель.

Той зупинився, повернув голову в бік вчителя, намагаючись зібратися з думками, і попрямував до дерева. У тіні подорожній буквально звалився на землю під вагою свого мішка.

– Що несеш, друже? – Поцікавився учитель.

– Гріхи мої тяжкі… – ледве видавив з себе чоловік, – будь вони прокляті!

– Так кинь їх! Навіщо тягнути по житті те, що тобі приносить лише розчарування і страждання? – Як же я їх кину? Мабуть така доля моя тяжка …

– Гріхи не є частиною душі людини. Це важкі камені, які лежать на ній і не дають виявляти те, що закладено Богом. Уяви, що на землі лежить великий камінь. А під ним намагається пробитися назовні маленький паросточок. Так цей маленький паросточок і є доброчесність, яка вирощується Богом.

Подорожній піднявся, обдумуючи слова Вчителя.
– Ну, дякую тобі, мені пора йти… – сказав він, оглядаючи свій мішок.

І пішов геть. Пройшовши кілька кроків, він раптом зупинився і, обернувшись, ніяково запитав:

– Але ж, позбувшись від своїх гріхів, я стаю безгрішним! Чи означає це, що я став святим?

– Ні, друже мій! Позбувшись від своїх гріхів, ти лише позбувся їх тяжкого вантажу і відкриваєш своє серце для плекання чеснот. Святим же ти станеш тоді, коли покажеш доброчесність у повній мірі.

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів