Виховання дітей: припинити з них вимагати те, чого не освоїли самі

“У перші роки життя дитини ми навчаємо її ходити і говорити, а потім вимагаємо від неї сидіти і мовчати. Тут щось явно не так”, – Ніл Деграсс Тайсон.

На третьому курсі ми вперше проходили практику в дитячому садочку. Я пришла туди впевненою, начитаною, креативною. У голові крутилися мільйон сюжетно-рольових, дидактичних та прикладних ігор. Принесла з собою лото, доміно, глянцеві полунички та різнокольорові макарони. Я зразу ж почала організовувати різні розвиваючі ігри:«Горобці й горлиці», «Каруселі», «Літачки», але чомусь все йшло не так, не по плану. Малюки грали без інтузіазму, як з-під палки. А потім вихователька не витримала і порадила мені дати їм свободу і можливість обрати власну гру. У цей момент у мене наступило прозріння. Діти почали грали в «куму, кума та п`яного тата». Били посуду, курили самокрутки з опалого листя, з’ясували по телефону, куди поділися гроші, вимагали розібрати кладовку і вивезти на дачу старий диван. У той момент я зрозуміла, що не варто когось навчати, краще виховувати себе .

Особисто мене постійно муштрували за порядок в домі. Заставляли складати в шкафу і в письмовому столі. Будили вночі і тикали носом в незібраний з вечора портфель. Я ображалась, проковтуючи свої образи в тиші.  Порядок і чистота давалися мені нелегко, можливо, тому що в нашому домі ніколи не спостерігалося особливого блиску.

Мою шкільну подругу з першого класу відвели на фігурне катання, яке вона люто ненавиділа усе своє дитинство. Її лякав лід, падіння, крім того, вона все ніяк не могла освоїти  ні реберні, ні зубцеві стрибки. Мені було її шкода особливо у вихідні дні, коли батьки до обіду лежали перед телевізором і дивилися ранкові телепередачі, а їй доводилося карячитися на катку. Аналогічну ситуацію можна було спостерігати в сім`ях у яких з`являлося піаніно. Матусям і татусям хотілося, щоб дитина грала на інструменті, тому що виглядало красиво, коли дівчина садить за піаніно і рухає довгими пальцями по клавішам, наприклад, награваючи мелодію Раймонда Паулса з кінофільму «Довга дорога в дюнах». І тільки дівчинці і та музика, і те піаніно стояли в горлі. Їй хотілося зовсім іншого: в`язать, як мама, кружевні салфетки або пекти миндальні булочки і пиріжки, як це робила бабуся.

У одній розумній книзі я якось прочитала, що працювати авіадиспетчером і керувати в небі десятками літаків набагато легше, ніж навчати дітей. Якою б не була напружена і виснажуюча зміна, скільки б не випало туману і скільки б не взлетіло аеробусів, вона обов’язково закінчиться, і диспетчер піде додому відпочивати. А ось батьківські зміни ніколи не закінчуються…

У кожного народу своя філософія. У Японії і в Тибеті дитина то король, то раб, то рівня. Французи не виховують, а вирощують. Євреї мудро проголосили, що краще всіх уміють справлятися з дітьми ті у кого їх немає. На мою думку, дитину слід просто любити. Зрозумійте, що вимагати з неї те, чого ви не освоїли самі – це злочин.

P.S. Нехай ваші діти будуть щасливі!

© Ірина Говоруха

реклама

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залиште свій коментар

коментарів

реклама