Лист жінки з будинку престарілих. Просто прочитайте

Я ніколи не хотіла бути комусь тягарем. 

Не буду згадувати про своїх племінників, в яких вже є свої діти і яким я віддала свою квартиру, в якій мешкала перед тим, як оселитися тут. Я сама захотіла її залишити. А що б ви зробили моєму місці?

Мені 82 роки. Я не надто стара, але залишатися одною вдома вже не могла. Іноді я забувала прийняти ліки, а іноді не могла зранку вийти з дому, аби сходити в магазин. І тоді я вирішила: будинок для престарілих, де я змогла б жити з приємними людьми мого віку. Все казенне, все гарантоване, не треба застеляти ліжко, готувати їжу й комусь заважати.

Залишити свій дім не було легким. Одна річ це сказати, інша – зробити. Але зрештою я таки зробила це. Деякий час не могла зовсім спати: меблі, сервіз, посуд, фотокартки на стінах, запахи, гомін, каструлі. Коли вони завжди поруч – здається, це нормально, їх не помічаєш. Але коли ці речі вже не належать тобі, тоді це відчуваєш.

Тут мені не погано. Годують. Чесно кажучи, їжа не завжди якісна й інколи просто “прийнятна”. Чистота. В теорії навіть є гарний сад. В теорії, тому що коли мій стан здоров’я погіршився, без допомоги іншого в цей сад я піти на можу. Зрештою, немає особливо на що нарікати, якщо не зважати, що коли перебуваєш тут, всередині, все життя починає перекручуватися. Те, що було колись нормальним, стає неможливим. Спробуйте, якщо не вірите.

Час. Досить скоро ти забуваєш, який сьогодні день, тому що всі дні стають однаковими. Ти живеш так, ніби вже нема чого чекати. Навіть телевізійних програм. Тому що по телевізору є одна програма для багатьох людей і кожен хоче дивитися в цей час іншу.

Речі. Нема нічого складного в тому, аби купити нову батарейку для радіо, носовички, фруктовий сік чи журнал. Нічого складного, якщо ви з-зовні. Зараз всі ці звичайні речі я отримую лише коли час від часу до мене приходять племінники. Але вони мешкають далеко і я не хочу їм обтяжувати зайвий раз життя.

Окуляри. Тут все стає проблемою, і в цьому немає нічиєї провини. В мене зламалися окуляри, вони впали зі столика. І я витратила багато тижнів перш ніж знайти, хто міг би зі мною піти до лікаря замовити нову пару.

реклама

Ім’я. Якщо вже казати всю правду, найважче пережити той факт, що ніхто, протягом днів, тижнів не називає мого імені. Якщо нема нікого, хто згадує вголос твоє ім’я, можеш мати все – але почуваєшся так, ніби не вистачає повітря. Закінчиться тим, що й я його забуду?

Тому я сказала сама собі: треба щось змінити.

Але що можу зробити я? Що ще? Можу стати подругою. Вірною подругою. Так. Якщо шукаєте подругу, приходьте до мене. Я маю час і ви не потурбуєте мене. Мені цікаво те, що відбувається в світі й мені сподобалося б слухати ваші розповіді, розмовляти з вами. Я сказала собі: “Година часу”. Вашого та мого. Аби стати друзями, аби мати на кого покластися. Перед обличчям самотності.

джерело

Залиште свій коментар

коментарів

реклама