Сеанс миттєвого позбавлення від невезіння

«Мені в житті не щастило з самого моменту мого зачаття…» – так почав цю історію літній професор, коли вкінець вже втомився від наших постійних голосінь.

А «голосили» ми, група бізнесменів, підприємців, управлінців, які приїхали в кінці 90-х в каліфорнійський університет за новими технологіями в маркетингу і PR, виключно на тему: «звичайно, вам-то добре тут говорити… якщо б у нас такі податки/закони/вчителя/батьки/гроші/можливості… і т. п. були, – ми б….». І далі слідувала красива історія про те, що «ми»…

Він один раз нам, так ненароком, натякнув про те, що «відсутність результату – і є результат».

Другий раз якось ненав’язливо пояснив про те, що «якщо ти чогось не маєш, чи не робиш, то в тебе точно є захоплююча або несамовита історія про те, чому так вийшло».

Третій раз, вже більш емоційно, пройшовся по тому, що «якби та якби…». Що мовляв, хлопці, чого ви загрузли в минулому і мусолите його, шукаючи собі виправдання за нероблення.

Але до більшої частини групи все ніяк не доходило.

І тут він вийшов з-за кафедри, присів якось бочком на першу парту і вимовив цю саму фразу: «Мені в житті не щастило з самого моменту мого зачаття…»

– Хочете розповім свою сумну історію?

– Звичайно ж так! – закивали ми. І приготувалися його жаліти.

реклама

Я тут наводжу його розповідь у своєму викладі – як почула, як запам’ятала. Деталі можуть бути не точними, але вони не змінюють суті! Суть його розповіді я тоді почула дуже чітко! Не просто вловила, а засвоїла. На все життя.

– Мені в житті не щастило з самого моменту мого зачаття…

Мій батько, покурював травичку, безробітний, зник з мого життя, як тільки дізнався, що його неповнолітня подружка – дівчина-мулатка, яка любить нічний спосіб життя, – «залетіла». Його як вітром здуло!
Тому я – безбатченко.

Моє невезіння тільки починалося… Юна мулатка, хоч і виносила мене майже до терміну, але тільки зачувши мій перший крик, тут же, на пологовому столі, відмовилася від мене.
Так я, слабка беззахисна крихітка, тільки що прийшла у цей чужий, незнайомий світ, залишився зовсім один… Кричати від безвиході у весь  Всесвіт на руках акушерки.

Далі — більше… Мені фатально не щастило… Мене не всиновили у дитинстві, я був дуже слабкою, хворобливою дитиною. До того ж у ті роки, народжений від мулатки, я взагалі мав мало шансів бути усиновленим. Тому з Будинку малятка, я прямо потрапив у дитячий будинок.

Ну, тут вже… не щастить так не щастить! Це був дитячий будинок для «кольорових» дітей, яких нас там тільки не було… Я сповна відчув на собі все: і як б’ються китайці, і як плюються мексиканці, і як боляче щиплются чорні…

Не щастило мені і з навчанням… Вчителі довго не затримувалися і весь час змінювалися. Та, чесно кажучи, і не з усіх предметів вони у нас в дитячому будинку взагалі були. Тому зі школою у мене теж, як ви розумієте, не задалося. Ну, просто — тотальне невезіння!

…Він помовчав. Посидів в тиші, дивлячись кудись у підлогу… Потім підняв очі на нас. Ми, звичайно співчутливо чекали продовження цієї історії, не розуміючи, до чого він взагалі все це почав, — адже так славно сперечалися з маркетингових задач всього півгодини тому.

– Я втомився розповідати вам це, – несподівано сказав він, – Це не моя історія… Хочете, я розповім вам СВОЮ?

Німа пауза… Нам залишалося тільки погодитися головами, тому що ми взагалі вже остаточно загубилися: де тут чия історія, для чого він взагалі все це нам розповідає, та ще й англійська мова для багатьох не просто в своїх тонкощах давалася.

– А моя історія – ось … – продовжив він.

– Я по життю взагалі – дуже везуча людина!

Мені пощастило прямо з самого моменту мого зачаття, коли мій недолугий татусь зник з мого життя, не менш недолугої матусі, а заодно і з мого життя – раз і назавжди! Можливо він відчув, що не зможе дати мені всього того, що допоможе мені вижити. Я вдячний йому за те, що його рішення… Хто знає, яким би я виріс і що б зі мною сталося, якби моє дитинство і дитинство пройшло поруч з ним. Можливо він інтуїтивно зрозумів, що цей слабкий малюк ніколи не зможе стати сильним поруч з ним і тому тихо ретирувався. І я вдячний йому за це.

А мені, між тим, продовжувало везти.

Юна мулатка відмовилася від мене прямо на пологовому столі. І це вже була удача! Тому що, якщо б вона забрала мене з пологового будинку, я взагалі не впевнений, що залишився б в живих…
А так в мене, хоч і слабкого, недоношеного, з’явився шанс! Шанс на життя! І дала мені його вона… Моя недолуга сімнадцятирічна мати. Я вдячний їй за її відмову. І навіть в думках не хочу уявляти, як та де б я жив, як і де пройшло моє дитинство, якби вона не відмовилася від мене. Ця її відмова теж надала мені сили. Адже оголошуючи Всесвіт своїм першим криком, я вже розумів, що сподіватися мені в цьому житті не було на кого, я один… А це, напевно, все ж якусь концентрацію внутрішньої енергії викликає, погодьтеся… – посміхнувся він.

Далі більше!

Мені пощастило, що мене не всиновили в дитинстві. Інакше я, болючий, ослаблений малюк, одержав би, можливо, дуже комфортні тепличні умови і турботу, але чи допомогло б мені це стати сильнішим і впевненішим в собі? Чомусь я думаю, що ні. Саме життя в дитячому будинку навчило мене стійкості: я навчився у китайців битися, я перейняв у чорних їх «щипці», так і плюватися я можу ого-го як! Це не везіння!

Ну, а зі школою – це взагалі окрема пісня! Вчителів не вистачало і кілька предметів, бувало, вів один чоловік. В старших класах ми здружилися з вчителем біології, який був для нас «ходячою енциклопедією», – так  він був захоплений своїм предметом. І (от везіння!) він же викладав у нас ще й математику, що дозволяло нам зустрічатися на уроках кожен день! Ми багато спілкувалися. Звичайно у мене були тільки відмінні оцінки з його предметів. І коли постало питання вибору коледжу – я не роздумуючи, пішов туди, де потрібна була математика і біологія.

Потім був університет.

Потім – наукова робота.

Родина. Діти. Онуки. Правнуки …

Я радий тому, що народився під щасливою зіркою!

І вдячний Долі за везіння.

Він продовжував з посмішкою сидіти на краєчку парти. А ми «переварювали» все щойно почуте …

– Ось дві історії, два погляди на одне і те ж життя, – сказав він, встаючи з парти, здіймаючи перед собою дві відкриті долоні, як шальки терезів, – яка Вам більше до душі?

Часто, до речі, згадується ця історія. Особливо, коли чую виправдувальні відмазки: «якщо б я…», «от якби мені…». Або ще крутіше: «от якби…», «якщо би нам…».

Пуста розмова про порожнє дає тільки порожнє.

В моєму викладацькому арсеналі є одна вправа, яка дуже в «тему», спробуйте, якщо є бажання! Навіть поодинці можна повправлятися:) А вже в групі воно взагалі може стати кумедною іграшкою для будь-якої компанії.

Отже: напишіть кілька записок, позначивши в них ситуації, які, як правило викликають негативну реакцію… Наприклад: «вкрали гаманець», «посварився», «розлучилися», «запізнився на поїзд», «захворів», «машину подряпали» і т. п.

Тепер, якщо поодинці вправляєтеся щось розповідати самі собі зараз всі будете. А якщо група – розділіться на пари.

І далі – перший етап: тягніть записку і починаєте свою розповідь зі слів «Все погано…», або «Уявляєш, який жах…», «Мені знову не щастить…», або «Ну за що мені це все! …». Ну і розкажіть трохи про ситуацію: або самі собі, або в короткому діалозі з співрозмовником.

Тепер наступну записку – і те ж саме…

Можете на пару зі співрозмовником це робити, нехай він теж записки тягне.

Як набридне, зміняємо все кардинально. Тепер записки ті ж, але ваші висловлювання починаються зі слів: «Завдяки тому що…», «Те, що це сталося, мені допомогло….», «Мені пощастило, що….», «Я радий, що так сталося…» і т. п. Як ви розумієте три крапки – це місце для вашої розповіді.

Я, буває, зовсім екстремальний варіант пропоную: «Як жахливо/Як чудово!». І ситуації на записках крутіше ставлю… Відчуттів – вище даху!

І драйву!

І розуміння приходить…

А потім пропоную кожному підняти перед собою свої відкриті долоні. Як чаші ваг. І «зважити», що перебуває в кожній з них…

джерело

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залиште свій коментар

коментарів

реклама