Сповідь жіночого серця

Три сльози

Мати

– Цур тим людям, і чого вони тебе, сину, в зуби взяли? Сама знаю, що давно не заглядав у мою оселю. Певно, не маєш часу. Казала ж тобі, що в начальниках ходити не просто. Але ти впертий, таким був твій батько, Царство йому Небесне.

Прости, сину, що, за звичкою ходжу на шлях. Раніше як було: то зустрічала, то проводжала… Тепер самі ноги несуть. І нині ходила. Забуваю, що автобусом давно не їздиш.

Дорога щодня стає довшою. Як повернулася додому, ніг не чула. Завтра не піду. Та й на городі не все зробила. Квасольку тичкову, яку ти любиш, ще не посадила. Вже трохи пізно. Але посаджу. Для тебе, сину.
Тин наш похилився. Добре, що стара яблуня його втримує. Попросила сусіда, аби полагодив. І наші кури щось передyшило. Тільки півень врятувався. Никає подвір’ям здивовано. Сусідка обіцяла дві-три курки продати. А нині яєчок принесла. А я, стара, чим людям віддячу? Прошу в Господа для них здоров’ячка. І за тебе щодня молюся, сину.

Ти би правнучка показав мені. Потішилася б, поки жива. Внуки також не мають часу приїхати. У роботі, в науці. Твій батько поважав науку, хоча був простим селянином. Пам’ятаєш, як колись тобі перепало за вирвану сторінку у шкільний книжці? Ти плакав, а я не сміла втішити, бо батько до науки був суворий.

Щось я разбалакалась сама до себе, а вже сонце квапиться на спочинок. Ось Віра Пекарова кудись летить. Любить всіх язиком облизати. Не забуде й про тебе запитати і дорікнути: забув Василь дорогу до села, як у начальниках почав ходити. Може, б ти, сину, приїхав? Хай би не обмовляли люди, бо кожне гірке слово, гірше нoжа серце piже.

Ет, шкандибай, бабо, до хати. Ліпше молитву змовити, ніж Вірку на ніч вислуховувати.

реклама

Дружина

– Як я хотіла того костюма! Таки поїхала до міста і купила. Коли повернувся мій Петрусь додому, я, немудра, взяла й похвалилася. Він промимрив: «Дорого дала?» Обновка немилою стала.

Петрусь. Тепер я його так називаю лише подумки. Бо якось пальцем біля скроні покрутив, мовляв, баба дівку з себе корчить. А яка я баба? Щойно сороківка минула. Але мій чоловік вважає: вийшла заміж, нaрoдила дітей, значить, вже баба. І на людях не називає мене, як колись Настунею, а «моя баба».

У школі дівчата переписували вірші про кохання. Запам’яталися слова: «Одна у нас подушка і тільки зовсім різні сни». Так і в нас, чоловіче. Хіба я думала, коли від батька-матері втікала до тебе на побачення, що після одруження ти станеш черствішим за сухар? Тобі аби сорочка чиста і їжі вдосталь. Ти ніколи не запитував, чи я втомилася, про що я думаю, мрію.

Крутиш кермо або гайки у своїй старій машині й більше нічого тебе не цікавить. Тобто, машина не твоя, а нашого «благодійника»-орендаря, на якого працюєш. Скупий він до безтями. Гроші має, а платить копійки. А ту машину давно пора на брухт віддати. Але ліпше така робота, ніж ніякої. Перебирати в селі нема чим.

Недавно зустріла в місті одногрупницю – разом у медучилищі вчилися. Вона виглядає молодшою за мене на цілу сотню років! Мої руки від робіт потріскали, ні зачіски, ні помади. «Ти справжня сільська медичка», – сказала вона. Мене це трохи образило. Не така я вже й затуркана, щоб не мати смаку в одязі, чи в косметиці. Бувало, ще й іншим дівчатам марафет наводила. Тільки мій Петро не визнає жодної косметики. Каже: це зайва трата грошей і бабі та хімія не потрібна.

Люблю дивитися «сльозоточиві» закордонні серіали. Даремно їх критикують, мовляв, людям голови морочать байками. А я, коли закінчу порати господарку увечері, тільки й чекаю, аби щось таке подивитися. Тоді про все забуваю. А потім думаю: «Хіба я чимось гірша?» Не раз наплакалася біля телевізора. Ті закордонні чоловіки таки поважають своїх дружин, не те, що наші хлопи. І не я одна таке на думці маю.
Приходять жінки з головними болями, розкажуть про життя-буття, і недуга минає.

Не пігулок їм треба, а долі щасливої. А то в однієї незрівнянний Альберто від горiлки «бiлочку» має, Антоніо іншої любить у гречку вскочити, а третю Хуліо ревнує, коли oстoгрaмиться, навіть до трухлявого стовпа. Тому не одній мені ті серіали і мед на душу, і сіль на рaну. Слава Богу, мій Петро до чортиків не напивається, рук не простягає, не лaється. Але йому невтямки, що жінці лагідне слово буває дорожче золотого персня.

О, вже повертається додому. Бруднющий. Знову під машиною цілий день повзав. Свіже прання маєш, Настуню. Швидше б до серіалу. Чуже щастя нагадає, що я народилася жінкою. Може б і жила по-іншому, якби не вийшла заміж за Петра. Куди мої очі дивилися? В училищі такі залицяльники були! І тато з матір’ю Петра не вельми любили. Треба було батьків слухати.

– Де ти там? Їсти давай!

І так щодня. А я ж ім’я маю. У серіалах навіть до покоївок так не звертаються.

Донька

– Ти пішов від нас, тату, коли я була крихітним немовлям. Трьох місяців не виповнилося. Мати розповідала: ти мовчки зібрав речі, ні з ким не попрощався, навіть не глянув на мою колисочку. Тебе чекала інша жінка, інший дім, інше життя.

Коли підросла, заздрила дітям, які мали батьків. Особливо своєму одноліткові і сусідові Павликові. Тато купив йому велосипеда і вчив їздити. А ще Павликів тато мав мотоцикла. І деколи підвозив Павла до школи. Про Павликового батька у селі кажуть: золотий чоловік.

Якось Павликів тато запитав мене: «Сусідко, хочеш покататися на мотоциклі?» Я радісно закивала головою. Він посадив мене на мотоцикла і весело сказав: «Ну, допомагай кермувати. Не бійся!» Ми їхали сільською вулицею. Я була найщасливішою дитиною в світі. І найнещаснішою. Бо то був Павликів, а не мій батько.
Мати не любила, коли я запитувала про тебе, тату. На її обличчі проступав притуплений біль. Чим дорослішою я ставала, тим більшу потребу відчувала в тобі. Материн біль став і моїм болем.

Якось я пошматувала усі твої фотографії. Каюся, що не залишила жодного знiмка. Бо інколи хочеться глянути у твої очі й запитати. Але про що? Ліпше розповісти, які у Павликового батька добрі та сильні руки. Як я боялася зненавидіти тебе, бо мати казала, що це великий гріх. Як. Чому ти так вчинив, тату? Чи простила тобі за своє безбатьківське дитинство? А що пробачати? Ти мене не сварив, не вдaрив. Ти просто був і є для мене ніким. А ось за маму простити не можу.

Незабаром виходитиму заміж. Батьки благословляють своїх дітей. Мене ж благословить хрещений. Павликів тато допомагає нам перед забавою. І жартує, що прогавив гарну невістку. Сумно мені сьогодні. І ще той сон. Наснилося, що якийсь чоловік (це був, безумовно ти, тату,) насипав повні кишені мого колишнього поношенного пальтечка цукерок. Я ще така маленька. І мені так щасливо. Я крізь сон відчула смакоту цих ласощів. А прокинулася з присмаком полинового тpyнку в дyші.

джерело

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залиште свій коментар

коментарів

реклама