Дyже мyдра гуцульська притча

В одному гірському селі жив дуже мудрий священик.

Пов’язане зображення

Мав він дочку Олесю. Гарна була дівчинка, розумна, добре вчилася. Серце мала чуйне, не цуралася бідних дітей і часто з бідними пастушками гралася.

Підросла Олеся і задивився на неї бідний пастух Любомир. І його дівчина сподобала. Каже одного разу леґінь до дівчини:

Ти вийдеш за мене? Я в неділю старостів пришлю.

– Присилай, опустила дівчина очі.

Прийшов Любомир в неділю з такими самими бідними пастухами сватати священикову дочку. Вислухав їх святий отець та й каже:

– Ти, Любомире, хлопець чемний, робітний, то не пропадеш на світі. Знайдеш собі таку саму просту робітну дівчину та й будеш з нею щасливий. А наша дочка має багато вчитися.

Засмутився хлопець. А Олеся заплакала і впала перед батьком па коліна:

реклама

– Йой, таточку! Не буде мені наука голови братися, коли я буду щодня плакати та про Любомира думати!

Чому ви не хочете мені щастя?

Подумав священик та й каже:

– Якщо твоє щастя – Любомир, то нехай він це нам усім докаже.

– Я все зроблю, що накажете, – впав і собі на коліна пастух.

Знаю, сину, що маєш золоті руки. Але цього в житті замало. Дочку я відправляю вчитися, а тобі дам три загадки. Як відгадаєш, то приходь. Тоді поговоримо. А ти, дочко, щоб не підказувала.

– Добре, таточку, добре! Він сам здогадається, втішилася дівчина.

Відвели дочку в покої. Старостів відправили, а священик у світлиці залишився сам-на-сам з Любомиром. І каже:

– Перша загадка така: хто народився на світ швидше від Адама з бородою?

Друга загадка: стоїть місто на дорозі, а дороги до нього нема. Прийшов у місто посол німий, приніс лист неписаний. Ніхто його нечитав, а всі дуже зраділи.

Третя загадка: живий меpтвoго б’є, а мepтвий голосно кричить. Йди і думай. Якщо відгадаєш, то приходь знову.

Пішов леґінь. Цілий день пас вівці й думав, питав старих людей, але ніхто відгадки не знав. Настав вечір. Пішов Любомир до священикового двору. Пес загавкав, вийшла покоївка.

– Поклич Олесю на хвильку в сад, просить леґінь.

– Нема її, вже відвезли на науку. Приїде через рік. Просила передати, щоб ти читав Біблію, – сказала покоївка та й пішла.

Пішов хлопець до дяка:

– Навчіть мене грамоти!

– Навіщо? Вівці пасти і так будеш.

– Я хочу прочитати Біблію!

Засміявся дяк, виніс з хати величезну книжку й каже:

 Оце – Біблія. Її треба вік читати. Це не для твого розуму.

– Навчіть читати! А я грошей зароблю і собі також куплю Біблію. Я щовечора буду до вас приходити. Ви мусите мене навчити грамоти.

Навчився пастух читати. Купив Біблію, загорнув у хустину і щодня бере її з собою в гори. Читає та думає.
Минув рік. Настало літо. Почув Любомир, що приїхала Олеся до батьків. Знову бере леґінь старостів і йде до священика.

-А ти наполегливий,-здивувався священик. Відгадав мої загадки?

– Відгадав, – сміливо каже хлопець.

– Яка перша відгадка?

– Як мені не знати, коли я пастух. Відгадка – цап.

– Гм, добре. А друга?

– Ноїв ковчег, голуб і оливкова гілка.

– А третя?

– Дзвонар і дзвін. Даєте Олесю за мене? Бо оцієї загадки я не знаю.

А Олеся аж сяє від радості. Але священик строго сказав:

– І все-таки я не вірю, що ти сам відгадав! Скажи по правді, хто тобі допоміг?

– Вийняв Любомир з-за пазухи хустку, розгорнув і показав усім Біблію:

– Ось моя мудра порадниця!

– І ти всю її прочитав? – дивується святий отець.

– Всю. Можу вам сказати, на якій сторінці де що написано.

– Ну що ж. Тепер я з радістю віддаю свою дочку за наймудрішого легеня в наших горах. Вона буде вчитися на дохтурку, а ти – на священика.

Щаслива Олеся весело усміхнулася.

Йой, яке це було весілля!

Живий бив меpтвого, а гой на всі гори розказував, що простий пастух оженився із священиковою дочкою. А живі брали живих заруки й танцювали коломийку та приспівували:

“На високій полонині віє вітер буйний, наш молодий дуже файний, та й дуже розумний!” І я там була, гуслятину пила. Ці казки почула й до вас донесла.

За матеріалами

Залиште свій коментар

коментарів

реклама