Чому необхідно стримувати свої емоції у спілкуванні з дітьми?

Навчити поводитися з емоціями, забрати зайве, прийняти, допомогти переварити те, що він переварити може. Ми називаємо це «контейнеруванням».

Тобто мама повинна стати певною ємністю, яка зможе дитячі емоції приймати, складати, переробляти. А емоції у дитини виникають постійно, управляти ними їй дуже складно, в непереробленому вигляді вони відверто заважають жити.

Але саме ця функція часто мамами не зізнається, не виконується, ігнорується, вважається зайвою. На жаль, далеко не завжди дитячі емоції мамою розцінюються як приємні, прийнятні і важливі. І не завжди мама вважає, що повинна якось допомогти, і звичайно, часто вважає це дрібницею.

Я стільки раз чула від мам, тат, бабусь і дідусів такі речі як:

  • Чого ти ридаєш! Теж мені проблема!
  • Довго ти під моєю спідницю ховатися будеш?
  • Справжні чоловіки не плачуть!
  • Чого його заспокоювати, це просто маніпуляції!
  • Витри свої соплі, ти ж доросла вже!
  • А ми тобі говорили, не лізь!
  • Іди ний в інше місце!

Я і за собою іноді помічаю дещо подібне, мовляв, сам воду розлив, сам же і послизнувся. І відразу кажу собі «стоп»:

Моя функція яка? Допомогти дитині впоратися з емоціями. Крапка. Я – контейнер! Я не оцінюю, я просто приймаю. Це важливо і для дитини, і для мене.

Навіщо потрібен ефект контейнерування?

Щоб дитині розвиватися гармонійно, його необхідно своєчасно звільняти від вантажу емоцій, так буде легше рухатися вперед. Інакше емоції як баласт, будуть заважати йому рухатися далі. Щоб у дитини не було відчуття, що цього він відчувати не повинен, в цьому місці почуття повинні бути тільки такими, а ось це взагалі під забороною. Щоб не витрачати сили на те, щоб робити вигляд, що ти не відчуваєш те, що відчуваєш, або відчуваєш те, чого насправді не відчуваєш. Щоб бути щирим з самим собою і розуміти себе.

Емоції – це якийсь побічний продукт життєдіяльності, їх варто проживати і відпускати, а не збирати всередині себе. Інакше хвилинні дратівливості стануть постійним агресивним фоном. Щоб спалаху смутку не перетворювалися в постійну депресію.

реклама

Що буде якщо дуже довго не ходити в туалет з етичних міркувань? Приблизно те ж саме буде з людиною, яка не може випустити «накоплені» емоції з власного серця. І база взаємин дитини з емоціями закладається в дитячі роки.

Якщо ж емоції ділити на погані і хороші, не допомагати дитині з ними впоратися, не забирати все накопичене, а іноді ще й складати в дитини свої дорослі переживання – що ми отримаємо в результаті?

Якщо зростає хлопчик, то в цих умовах він стає нездатним давати емоційний захист дружині. Він буде боятися її емоцій в будь-якому вигляді, не зможе слухати її переживання, впадаючи в агресію або депресію. Особливо, якщо синові доводилося вислуховувати емоції власної матері (що для дитини будь-якої статі нестерпно).

Складно буде йому переживати і емоційні прояви власних дітей. Це завдає просто нестерпний біль, і джерело цього болю хочеться приринити за всяку ціну. А про те, що ти цю людину любиш, вже не згадується. На це потім багато жінок скаржаться – чоловік черствий і не виносить сліз, поганого настрою, не підтримує.

Якщо росте дівчинка, то ми можемо отримати в результаті гарну і правильну жінку, позитивну, продуктивну – на зовнішньому рівні. Але всередині це буде закінчений невротик, який в будь-якому випадку залишається незадоволений собою. Зробила те, що просили, але не хотіла – відчуття спустошеності і депресія. Відмовила – почуття провини. Немає ситуацій, коли вона сама собою задоволена.

З емоціями своїми їй піти нікуди, вона їх мало розуміє, а значить, і пояснити не може так, щоб нікого не поранити. З неї це виходить тільки в формі крику, істерики на рівному місці або залишається всередині – хворобами. Так як вона сама не дозволяє собі цього всього відчувати, то і чоловік їй дістанеться такий, який жіночі емоції терпіти не може. І дітям її теж не позаздриш – як би не любила, стати для них контейнером вона не зможе. І все продовжиться.

Як виглядає це саме контейнорування?

Для прикладу проста ситуація. Дитина залізла на дерево, впала і вдарилась. Може бути, немає навіть подряпен, але йому боляче. Він кличе маму.

Мама, всередині якої є місце для прийняття емоцій дитини відразу візьме його на руки, обійме, пошкодує, приголубить, подує на місце забитого місця. Пара хвилин – дитина як новенький біжить у справах. Біль іде швидко, малюк так само швидко насичується і заспокоюється.

Мама, яка вже повна різними емоціями – своїми і чужими – і не може з ними впоратися, спершу вилаїть, накричить, вставить щось накшталк «я ж казала – не лізь!». Сама не знаючи чому. На автоматі. Після, може бути, пошкодує (хоч і недовго), а може бути, обмежиться фразами: «так нічого страшного, не так вже й боляче, до весілля заживе». У цьому випадку дитина плаче довше, голосніше, що в свою чергу маму ще більше дратує. Або переходить на фонове ниття. Полегшення ні до кого не приходить.

Різниця між першою і другою мамою не тільки в реакціях, але і в почуттях, ними випробовуваних. Одна всередині повна і спокійна, тому може приручити маленький вітерець подій своїм штилем. Інша – спочатку напружена, роздратована і розбурхана. Тому будь-яке зовнішнє коливання виводить її з себе досить сильно, викликає бурю всередині. Її можна зрозуміти – їй і справді важко. Вона переповнена, не може вона бути контейнером.

Чому у нас не виходить приймати емоції дітей?

1. Ми самі перевантажені емоціями і не вміємо з ними справлятися. Непогано було б ввести в школі предмет – «наші емоції і що з ними робити». Непогано було б в дитинстві давати інструменти самодопомоги. А ще краще було б почати допомагати самим собі. Вчитися, практикуватися.

2. У дитячі роки у нас не було такого контейнера. Так, ще раз згадаємо, якими виростають дівчатка і хлопчики без таких контейнерів для емоцій – упізнаємо в цьому себе і чоловіка. І розуміємо, який фронт робіт перед нами покладено.

3. Нам нікуди все це діти – переварити не можемо, наші емоції теж нікому не потрібні. У наших сім’ях немає збудованих гармонійно димоходів, коли молодші віддають емоції старшим, а старші перетравлюють і віддають далі. Ні в нашому дитячому досвіді такого немає, ні з чоловіком таке не трапляється (ще раз згадаємо, якими виростають хлопчики, емоції яких ніхто не забирав). Наставників у нас теж немає. Культури поводження з емоціями теж. Що залишається? Жити як вміємо, терпіти крізь зуби.

4. Ми збираємо негативні емоції тут і там. Як спеціально. Дивна річ, маючи всередині величезну купу всього важкого, ми невідомо для чого ходимо і збираємо звідусіль негатив. Дивимося телевізор, читаємо газети, вплутується в суперечки. Отримуємо нову порцію негативних емоцій, яку знову ж таки не здатні перетравити. В результаті чого ще більше перевантажуємося.

Це вихідні дані, які є майже у кожному з нас, мало кому пощастило мати мудрих батьків, які вміють поводитися з емоціями.

Як же стати тим самим контейнером?

1. Розібратися зі своїми емоціями, накопиченими за 20-30-40 років. На допомогу – будь-які техніки. Листи, щоденники, медитації, тренінги, тілесні практики, сповіді – все що завгодно. Аби всередині почався процес розслаблення.

2. Ніколи – чуєте? – НІКОЛИ не ділитися емоціями з дітьми. Навіть якщо дітям 10-15-20-30 років. Чи не вивалюйте на них свої проблеми, страхи, занепокоєння та інше. Це табу. Краще розкажіть подругам, чоловікові, психологу, паперові, батькам, дереву або в молитві. Але ніколи – дитині!

3. Перестати приймати емоції тих, кого ви слухати не повинні. В першу чергу – батьків. Якщо вони намагаються зливати вам негатив, розповідаючи про свої стосунки, труднощі, проблеми. Переводьте на жарт, коли чуєте пісню мами «твій батько зовсім мене доканав». Міняйте тему розмови, іноді припиняйте її. А то заробите репутацію хорошої дочки, але власним дітям дати знову буде нічого.

4. Знайти для себе точки виходу емоцій. Людей, яким можна розповісти щось. Це можуть бути наставники, подруги, батьки. Знайдіть форму, в якій хоча б частину найскладніших емоцій зможе приймати чоловік. Потроху тренуйтеся відкривати своє серце чоловікові так, щоб вам обом було не так боляче. І не накопичуйте. Нехай ваш посуд переживань завжди буде хоча б наполовину порожньою.

5. Припинити збирати негатив! У цьому світі його дуже багато, але вам-то це навіщо? Приберіть зі свого життя джерела інформації, яка несе тільки стрес.

6. Привчити себе спершу давати дитині підтримку і турботу. І тільки потім читати нотації, якщо захочеться. Дуже важко зупинитись, коли ніби як дитина сама винна в тому, що трапилося і «я ж тобі казала»! Спробуйте – і побачите результат.

7. Захотіти і зрозуміти важливість своєї батьківської функції. Заради цього можна пожертвувати якимись іншими батьківськими функціями, щоб сили залишалися і на те, щоб бути найкращим контейнером.

І окремо хочеться зупинитися на важливому пункті про те, щоб не зливати емоції своїм дітям. Я знаю, як іноді хочеться висловитися, а поруч нікого немає, так і підмиває сказати щось уїдливе про чоловіка або вилити на нього якусь проблему. Але результат буде досить серйозний і важкий – для вас обох.

Чи не зливати негатив дітям не означає робити вигляд, що ти біоробот, і у тебе немає негативних емоцій і ніколи не буває. Це означає дотримуватися ієрархіъ, залишатися притулком дитини і не намагатися його використати як зливну канаву.

Емоції передаються від молодших старшим, тоді це все на благо і нікому не шкодить.

Давайте розберемося, що ж прийнятно в стосунках з дитиною, а що – ні.

Що таке виливання негативу?

  • Ви посварилися з чоловіком, з цього приводу ви дуже сильно переживаєте. Підходить ваша дитина, і ви на рівному місці або через незначну нісенітниці починаєте на нього кричати. Або, якщо дитина постарше, ви починаєте йому розповідати: «Папа твій такий, тато сякий, а я бідна нещасна, мучуся з ним стільки років!»
  • У вас проблеми на роботі. Вас пресує начальство, мучать клієнти або колеги, напруга дуже висока. І ось ви приходите додому і або кричите на дітей, або вивалюєте їм – «а ось я йому, а він мені, а ситуація така, як мене ця робота дістала, але зробити нічого не можу…». І все вивалюєте на голову дитини.
  • Ви хворієте. Вам який-небудь страшний діагноз поставили, ви боїтеся. І ось ви йдете до дитини і висловлюєтеся йому. Де болить, як болить, який діагноз, який прогноз, які страхи. І додаєте: «ой, якщо я помру, як же ти без мене будеш!». А ще: «ой, не розстроюй мене так, а то у мене знову напад серцевий буде».
  • У вас складні стосунки з мамою чоловіка, і коли вона йде, ви дитині починаєте говорити, що бабуся погана, слухати її не потрібно, вона взагалі йому не бабуся, а так.
  • Ви з батьком дитини в розлученні, і коли дитина питає про тата, ви йому починаєте розповідати про те, який батько “козел”, як він вас кинув, як гуляв по жінках, пив, скільки гидот зробив, що дитиною ніколи не цікавився, що аліменти не платив і так далі.
  • У вас просто важкий день – і ви знову ж на дитину кричите або розповідаєте йому в подробицях, як все важко, страшенно і нестерпно.

І так далі. Критерії прості:

  • Ваші емоції ніяк не пов’язані з дитиною і його поведінкою. Вам просто погано і хочеться кудись це вилити. Дитина в даному випадку попався під руку, він зручний тим, що йому нікуди від вас дітися.
  • Дитина не може ніяк вам допомогти і вирішити вашу проблему. Для нього це просто якась катастрофа, яка його дуже турбує, але зробити він нічого не може, відчуваючи в цьому випадку тільки безсилля і депресію. Ваш виплеск емоцій призводить тільки до того, що у дитини підвищується тривожність і погіршуються відносини зі світом, батьком і вами.

Якщо це так, то ми отримуємо звичайний слив негативних емоцій, деструктивний для психіки дитини виплеск, який може дуже сильно вплинути на нього в подальшому.

Я згадую історію, яку розповіла мені один психолог. На її тренінгу була жінка, років сорока. І ось вона стала розповідати свою дитячу історію: «Моя бабуся щодня одягала на мене білі гольфики. І хоча я цілий день на вулиці гуляла, бруднити їх було не можна. Як і плаття. Бабуся говорила, що її серце не витримає, і вона помре. Я дуже цього боялася, і іноді прала свій одяг у подружок, щоб не засмучувати бабусю.

Те ж саме бабуся говорила, якщо я затримувалася, якщо отримувала оцынки нижче середнього, якщо не слухалася її або не допомагала їй по дому. Я найбільше в світі боялася, що бабуся помре – і все це через мене»

І поступово жінка перейшла на крик: “Мені сорок років. Я закінчений невротик. Я не заміжня, у мене немає дітей. А бабка досі жива !!! »

Це сумна історія про те, як поведінка одного дорослого здатна вплинути на формування психіки дитини.

Мама – жива. Але при цьому ви можете і навіть повинні показувати дитині своїм прикладом, як справлятися з емоціями. Показувати, що і вам буває сумно, важко.

А то не зовсім жива мама, яка ніколи не сердиться, що не втомлюється і в туалет не ходить – це образ, з яким неможливі близькі стосунки.

Дитина ж таки не сліпа, вона бачить що з вами щось не так, що у вас поганий настрій, а ви зверху наклеюєте неприродну усмішку і робите вигляд, що все добре. Як він тоді може вам вірити? І як він зможе тоді свої власні емоції усвідомлювати, приймати і проживати чесно?

Які ж емоції ми дитині можемо і повинні показувати?

  • Дорогий, я втомилася на роботі, полежу відпочину трохи.
  • Синок, я засмутилася, що ви з братом побилися.
  • Донечка, у мене сьогодні був важкий день, давай просто полежимо разом в ліжечку.
  • Я плачу, тому що ти вдарив мене боляче.
  • Ми почитаємо книгу трохи пізніше, коли мама відпочине.
  • Я захворіла, мені потрібно полежати. Ти можеш принести мені водички, зробити масаж голови.

Критерії ті ж самі, Але в даному випадку дитина може для вас щось зробити і йому зрозуміло, що саме. Це щось житейське, що не фатальне, вона вирішується.

Ваші емоції або пов’язані з ним безпосередньо – і тоді він розуміє, як змінити свою поведінку. Або вони не пов’язані з ним – але ви це явно позначаєте і не даєте зайвих подробиць. Просто – я втомилася, я трохи засмучена, злюся, переживаю. Без деталей! Чому без? Тому що дитині все це знати не потрібно, йому це не буде корисно. Навіть навпаки. Мама-скиглій і жертва всього чого тільки можна не дає дитині сили жити. Та й сенсу теж.

Позначаючи коротко свої емоції, ви показуєте, що мати їх – це нормально. Що у всіх це буває, що вони бувають різні, з ними можна і потрібно справлятися, їх потрібно проживати.

Але дитина не виявляється при цьому на першій лінії фронту. Це важливо. Тому не варто з дітьми «дружити». Дружба передбачає повне відкриття серця один одному, обмін на рівних. У вас можуть скластися дуже близькі дитячо-батьківські відносини. Це рідкість в сучасному світі, і саме цього багатьом з нас цього не вистачає. І навіть дорослим дітям потрібні не подруги, а мами. Мами! Старші, турботливі та близькі. Які можуть прийняти твої емоції, навіть якщо тобі вже двадцять або сорок років.

Навіть якщо у нас такого контейнера в дитинстві не було, і до сих пір немає, ми самі можемо багато чого змінити – і для себе, і для своїх дітей. Що найменше – варто спробувати.

джерело

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залиште свій коментар

коментарів

реклама