“Сіла я на мітлу пасажиром і проскакали так три зупинки”

Стою якось на зупинці, вечір, пізно вже, на вулиці ні душі, трамвая як завжди немає і немає, сумки важкезні.


Потім дивлюся, далеко хтось стрибає. Я налякалася, відійшла вглиб зупинки і бачу хлопець на мітлі скаче, зупинився навпроти мене і питає:

– Що, немає трамвая?
Я стою, ні жива, ні мeртва і кажу:

– Ні поки, але прийде скоро.
А він:
– Навряд чи ти його дочекаєшся, час-то пізній, сідай, підвезу тебе!

Я йому з переляком:
– Та що ви, спасибі, я сама як-небудь!

А він мені грубо:
– Сідай швидко, сказав, а то зараз бензин закінчиться, я тебе з вітерцем домчу.

Я стою, ноги трясуться, озираюся на всі боки, ні трамвая, ні людей. А хлопець-то міцний був. Думаю, може хворий який з психушки втік. Зараз як дасть по голові мітлою або ще чим, і згадуй, як звали. Ну ось, взяла я свої торбинки, ногу перекинула, і на мітлу сіла в якості «пасажира». І поскакали ми з ним.

А він мені і каже:
– Тітко, ти не просто так сиди, а кричи іноді: «Єхууууууууу, нарешті я дочекалася принца на вороному коні»

Ось, скачемо ми з ним, я кричу періодично, а серце завмирає від страху, думаю, зараз доскачу до дому, а далі що? Чого ще робити змусить, або приб’є зовсім, ніхто ж не знає, що у нього в голові.

реклама

Загалом проскакали ми з ним три зупинки, молодь нас на телефони знімають, доросліші люди, сахаються в різні боки. Прибули до дому мого. Я злізла з мітли і в жaху чекаю вказівок. Він каже мені:

– Ну, дякуй тепер, що безкоштовно доїхала!
Я йому:
– Ой, спасибі, пане, що в цілості доставили.
А сама боковим зором поглядаю, чим би пригріти його, якщо що.

А він мені підморгує:
– Ну, будь ласка! Може тебе до квартири проводити?
Я йому:
– Гаразд, спасибі, я сама як-небудь.

Він:
– Ну як хочеш, – розвернувся і помчав геть.

Блискавкою добігла я до квартири. Двері зачинила, сумки кинула, піт з чола змахнула, сиджу на підлозі, в себе приходжу. А тут дочка накинулася на мене, куди мовляв пропала, пішки чи йшла!
– Так, – кажу, – бігом бігла!

І повідала їй свою пригоду. Настав ранок, збираюся я на роботу. Раптом дзвінок у двері. Я з побоюванням дивлюся у вічко, а там квіти. Я видихнула, думаю, це доньці з раннього ранку залицяльник букет притягнув. Відкриваю двері, а там мужик той стоїть, з мітлою і букетом. Я швидше двері закривати, а він мені:
– Вибачте-вибачте, це вам квіточки, і розповідає.

Грали вони з друзями в карти на бажання, і програв він. Ось і придумали ті цю історію з мітлою, визначили місце і час зустрічі з якою-небудь дамою, і щоб вона обов’язково погодилася на мітлі покататися. Тут він і натрапив.

– Вибачте будь ласка за дурість!

Зараз я звичайно зі сміхом згадую ту історію, а спершу, тижнів зо два ходила і на всі боки озиралася, як би ще хто до дому не «підвіз»!

джерело

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залиште свій коментар

коментарів

реклама